Володимир - Семен Дмитрович Скляренко
Князь Володимир іде від вікна, зупиняється біля синів, кладе руку на плече Вишеслава.
— Діти мої, — дуже тепло, по-батьківському починає князь Володимир. — Я покликав вас сюди, щоб говорити одверто й щиро, прийміть у серце слова мої, говорю з вами не як князь, а як отець із своїми синами…
Він замовкає, стоїть сивий, ледь зігнутий у спині, і, що говорити, ці теплі слова його викликають відгук, чулість у юнацьких душах.
— Відаєте ви, діти, — продовжує князь, — що отці мої і сам такожде довго збираша землю Руську, устрояша її, брань приймаша за ню із многими ворогами; і нині Русь велика, дужа, незборна…
Він знову замовкає, згадуючи далекі походи, стогін людей, кров на піску, думає, як розповісти про це синам своїм, але безнадійно махає рукою й закінчує свої думи:
— Багато діла звершили ми, живучи по закону й покону отців і дідів наших, але Русь жадала, настав час, і взяв я для неї нову віру — християни суть нині руські люди, во Христа облеклися такожде ви і я з вами, — так велів Бог…
Князь говорив тихим, спокійним голосом, він неначе умовляв сам себе, але в словах його все ж бринить тривога, неспокій.
— Сонце на небі, — каже князь Володимир, — затьмарює туча, найкращі цвіти садів можуть знищити морози, — так і на Русі є нібито покорство до князя, мир у землях, а землі невдоволені Києвом, неспокойство, татьба, розбой є всюди, миру в землях немає, миру між ними також…
Тепер уже не Володимир, стурбовані сини дивляться на отця-князя, тривога за Руську землю отця — це тривога і їх, а він розкривав перед ними душу й серце.
— Тому думаю так: я отець дому — Русі, але підпора моя тільки ви, кому, крім вас, повім те, що непокоїть душу, на кого, крім вас, можу покластись? Ні, вірте мені, крім вас, нікого в мене немає, покладаюсь токмо на вас, через що не можу тримати вас у Києві, як би сам того не хотів, думаю послати в землі.
Сини зрозуміли, чого їх покликав батько, — отже, він не хоче бачити їх тут, на Горі…
— Не подумайте злого, — ніби вгадавши їх думки, промовив князь, — не для того посилаю вас у землі, аби ви там презирство мали, ні, будете ви там князями, як я в городі Києві, людьми й землями керуватимете ви зі мною, я з вами, — на тому віднині стоятиме Русь.
Сини переглянулись, посмішки заграли на їх обличчях, молодому — своє, тепер уже їх вабили далекі княжі столи — куди ж і кого саме думає послати отець?!
— Новгород, — князь Володимир замислився, пригадуючи, либонь, своє дитинство, — то є полунощний край нашої землі, великий город, права рука города Києва, хто сидить там, мусить добре дивитись за море, де на Русь чатують свіони, дани, англійці; люди полунощної землі суворі суть, множество їх ще живе в законі старім, і, думавши довго, туди я посилаю князем тебе, Вишеславе.
Син Вишеслав встав і вклонився батькові.
— Полотськ, — князь Володимир знову замислився, пригадуючи все, що сталось колись у цьому городі, — туди я посилаю тебе, Ізяславе.
Ще один син встав і поклонився князеві.
— Ти, — звернувся князь до Ярослава, що сидів за столом блідий, стурбований, — підеш у город Ростов. Ростово-Суждальська земля велика, багата, але й трудна, — не раз я ходив туди.
…нині Русь велика, дужа, незборна…
Ярослав підвівся й болісно скривився: йому, либонь, заболіла покалічена нога.
— Спасибі, отче, — промовив він, вклонившись.
— Ти, Святославе, поїдеш у Древлянську землю, ти, Всеволоде, в город Волин, Станіслав — у Смоленськ…
Сини, яких називав, вставали й кланялись князеві Володимиру.
— Ти, Святополче, — звернувся він нарешті до сина Ярополка й Юлії, — поїдеш князем до города Турова — то є велика земля, межа наша з польськими князями.
Святополк, що сторожко сидів, прислухаючись, як князь Володимир дає пожалування своїм синам, швидко встав, вклонився.
— А Мстиславу, іже має стіл у Тмутаракані, там і бути, — закінчив князь Володимир.
Він замовк, сини також мовчали, князь сказав, здавалося, все, що мав, сини думали про дальшу свою долю.
— От я і сказав вам усе, що хотів, — закінчив князь Володимир. — Запам’ятайте, сини мої, у важку годину звертаюсь до вас, боюсь за Русь, але певен, що ви будете підпорою моєю в землях, берегтимете, не припустите, щоб вона розсипалась, а блюстимете її цілу, єдину.
Пізніше, та не тільки пізніше, а до кінця днів своїх, князь Володимир згадував цей день і годину, коли думав разом із синами своїми берегти Русь, але забув, що сини вже чужі йому, бо він сам не зумів вберегти та й не беріг своєї родини.
Про княжий задум, звичайно, одразу ж дізнався й єпископ Анастас, — того ж дня ввечері, він, як і раніше, прийшов до Володимира, довго говорив про церковні справи й устрій Русі, а потім сказав:
— Добре вчинив, княже, що посилаєш синів своїх у землі. Навіть Христос має помічників — апостолів. На високих горах стоїть город Київ, але важко тобі звідси одному бачити всю Русь, будуть сини в землях твоїми очима, мислями, руками.
— Боюсь, єпископе, що найважче доведеться їхнім рукам, — відповів на це Володимир. — Смутьяна й м’ятежна нині Русь, земля іде на землю, в самих землях розбійництво й татьба, все горить.
— А ти пошли з ними помічників…
— Ти про кого говориш?
— Думаю я, що кожному князеві, який іде в землю, треба мати біля себе єпископа, щоб у землі був княжий стіл і Божий престол — єпархія… Князь і єпископ його — то буде велика сила, цим переможеш, княже!
— Князь і єпископ — це справді велика сила, — згодився Володимир. — А кого пошлемо з синами моїми, отче?
— У Новгороді сидить Іоаким, — почав єпископ. — Він буде правою рукою Вишеславу.
— Добро, — згодився князь Володимир. — Бути там єпархії.
Анастас, очевидь, уже знав, куди виїжджають сини Володимира, думав над цим, говорив впевнено.
— З Ярославом у Ростов добре послати Іоанна — вельми вчений він єпископ, тихий.
— Пошли, — сказав Володимир.
— Із Святополком у Туров може поїхати Феодосій — твердий у вірі був на горі Афоні.
— А католиків знає?
— Лютий ворог папи й Польщі…
— Ти, Анастасе, не токмо єпископ, бачиш далі, ніж бояри.
