Засвіти - Андрій Хімко

Того ж дня отець Гнат об’явив молоді, що з осені він відкриває справжню школу для малих і старих, а Корній пообіцяв бути в цій школі навчителем козацькому ремеслу: бійці, стрілянні з лука і гаківниць, петлянні ворога і ще іншим премудростям.

Нечита ж, як і його зятя Дмитра, Нечитами в свої компути не вписали вже, наіменували Прихідьками. Вся громада толокою й обійстя будувала їм всім, тож і лишилися вони в селі Прихідьками.

Давно під Мерефою опоряджені нові обійстя, як гриби, зводяться на них будівлі. Підсипані шляхи щоденно коткують берестові колеса навантажених мажар то до обійстів, то від них. Навіть вінець млина повис уже над притишеними водами Мжі. Стовпами та слупами окреслилися двори, кошари, загороди. З рана до вечора дзвенять сокирами теслі, співають, крутячи запашну стружку, рубанками гемблярі, закликають до себе окіл з цибатих тартаків пильщики, краючи товстезні колоди дерев. Вся Сіркова велика родина тут. Софія з Мокриною, Оришкою, з Христиною також працюють з підрядницями нарівні. Навіть Мотря та Домна, як привозять обід чи полудник, бо снідають і вечеряють люди вдома, закасавши спідниці, ідуть у заміс глини, що готується наперед для пічної цегли та мазання. А його ж — непочатий край!..

Переконавшись у правдивості пасербових запевнень, Корній Слимаченко рахував дні і поспішав з будівництвом, пам’ятаючи обіцянку свою і отцеві Гнатові, і капулівчанам, дістав усе необхідне за хорошу ціну і віз до хутора, який поволі звикали вже називати самі підряджені і їхні родини Артемівкою. Споруди овидом перевалювали за половину, вимальовувались обриси будівель, як на дахах одного дня, по змові теслів, нарешті виставилися цілим острівцем віхи-вінки, і Корній, помітивши прихід мереф’ян, радих випадку, зупинивши з цієї нагоди роботу, мусив їхати за медівкою, а Сірко скликати підрядників до могоричу, як обіцяв теслям ще тиждень тому. Нагодилася і музика, заспівала левада-Артемівка, аж у Мерефі було чути. Охмелілі будівничі розправили плечі, виставили груди, заплескали в долоні і пішли в танок чи завели пісні то в одній, то в другій купі.

— Хай вам родить і плодить! — гукали.

Незабаром віншувальники забули у тій святочній веремії причину торжества, танцюючи та співаючи, забув її й Сірко, носячись по кругу у танку то з однією, то з другою молодицею. Та ось хтось помітив верхівця, що нісся вскач до Артемівки. Сірко, відхекуючись, вирвався із круга, наблизився до Разі і разом розсміялися, бо вирішили, що то Дикий, запізнившись, несеться на віншування. Але швидко всі пересвідчилися в своїй помилці. Дивилися на того верхівця, догадувалися, відгадували навперебій, та лише Оришка не схибила і першою, сплеснувши руками, побігла навстріч вершникові, йойкнувши від радості:— їй-бо, Левчик!.. Лев-ку!.. Ле-ву-ню-ю!..

— Здорові були, господарі і господині, козаки і толочники! — гукнув верхівець, зіскочивши на ходу із сідла і, обцілувавши сестру, накинув їй на шию повіддя коня.

— Брате-е! — штовхнув його в груди Сірко, зустрівши напівпуті.— Живий?!

— Живий, брате, живий! — не розриваючи обіймів, говорив Левко.— Чужа земля грішних не приймає, а на своїй ще ніби рано...

— Слава богу! — випростався нарешті Сірко з обіймів, оглядаючи гостя.— От на часі ти приїхав!.. А я, признаюсь, турбувався, бо такого наговорили, що і від людей...— подивився він на зацікавлених жінок,— мусив приховувати. Решта ж на Базавлуці чи по містах?..

— Яка решта? — притишив голос Кошовенко.— Ти тут дійсно нічого не знаєш!

— Звідки ж нам знати, коли вже скоро три місяці, як будуємося тут,— відповів за Сірка Слимаченко.

— Може, в тому й щастя ваше, дядьку Корнію,— тихо зітхнув Левко.— Та пригощайте вже, бо хіба ж можна не випити за отаку оказію в брата? — простягнув він раптово поставця Слимаченкові.— За отаку подію у вас, молодиці! — розгадливо подивився він на Софію.— А ти ж Мокриною будеш? Отож, бачиш, Мокрина, та й не примочена!.. За ваше щастя та здоров’я! — перехилив нарешті він братину.

В путі, та й у Мотриній хаті, Левка, здавалося, зовсім розібрало, бо говорив нехотя, рідко, і то більше умовляв січовиків, двох його супутників, бити об землю лихом, а горе бороти сміхом...

— Чому ти раптом заговорив про нього, те трикляте горе? — насторожився Сірко.— Не місце і не час, здається.

— Що не місце, то, може, й так. А що не час, то помиляєшся, хоч ти й гримиш на всю Січ отими звитяжними суксцесами в Азові, надто підкопами, що вирішили долю фортеці. Я прибув сюди з наказу Півторакожуха,— притишив голос і, здавалось, посерйознішав Левко.

— Як то від Півторакожуха?.. З Азова, чи що?.. Чому ж ти мовчав досі?..

— Він тепер на Січі гетьманом!.. І не на Січі,— зітхнув Кошовенко,— а на Базавлуці, бо Січ у Конецпольського тепер... Вибрали його по Саватовичеві.

— А те ж коли все сталося, боженьку?! — не йняв віри Сірко.

— Сталося, брате, і повірити несила. Ти ж знаєш, мо’, що під Старицею та й на постоях і вже під Полонним ми ляхів розбили наголову, і Потоцький запросив у Дмитра Дукреця миру та виходу з оточення... Батько Дмитро, бо Гуня, прорвавши кільце на Стариці, пішов з побратимами в Слобідські землі...

— Гуня?! — перебив Сірко Левка.