Засвіти - Андрій Хімко

— Не догодили, брате!.. Втікачів ми стрільцям не віддали, дарами обділили... Аж у Азов же приперли за тим...— сплюнув Сірко.— Так до полку, кажеш?..— іронічно повторив він.— Був полк, а тепер хіба що назва лишилася з нього, і половини немає. Скільки сили поклали, скільки люду, та ще й якого?.. Але будемо ще боротися. Ті, що вмирали мученицькою смертю у Варшаві, кличуть і вимагають того,— положив руку на плече Кошовенкові Сірко.— Ти ніби осуджуєш наш похід у Азов, чи що?..

— Осуджувати, брате, не на палю йти, найлегше. Тому не знаю... Видно, доля в народу нашого така, щоб кістьми лягати, за всіх і на всіх ідучи. Адже скільки його лягло, цвіту козацького, кров’ю залившись у вогняних січах, голоді та холоді. А ще скільки згине, поки чогось доможемось...

— Таки віриш, що доможемось?..

— Вірю, брате!.. Лише поводиря нам би одного, а не кілька!.. Одного, як бога, треба!.. І щоб не радився, а велів, не трактувався, а нищив усе дощенту і вороже, і своє, зрадницьке та пристосуванське... Тебе б на отого поводиря, талант у тебе, Іванку, є і маєтностями не зв’язаний.

— Маєтностями, як бачиш, зв’язаний.

— Е-е! Марниця це все.

— Такі, як мої, може, й марниця. Та не про те річ. Настав час, побратиме мій, що в пеклі краще, ніж з ляхами жити,— звівся Сірко і повів за плечі нижчого, обм’яклого Левка у двір.— То де ж тепер Січ-мати наша? — запитав по путі.

— На Микитиному броді була, а тепер... не знаю. Може, втримається там.

За тиждень до Покрови, як намічав Сірко, роботи в Артемівці були ззовні викінченими. Тішилася навіть Мотря отими обійстями, городами, млином, а що вже Артем з Мокриною та Сабрі з Христиною, то й світу божого в радощах та клопотах не бачили. Помарнілі, вони тепер мало й спали за тією роботою. Мотря шукала покупців на свою хату, бо вирішила переїхати у половину Сіркового будинку. Готувалися спішно й гості в дорогу: Сірко із Софією в Азов, а Корній із Домною у Капулівку...

Одного дня, як підосіннє сонце ще ледь підіймалося, з Мотриних воріт виїхала волами з усяким начинням на мажі Домна. Її супроводжували до Капулівки кінно Корній та Левко з трьома побратимами. Прощаючись, Домна розридалася, аж заспокоїти її не могли, так і не дізнавшись причини. А наступного, і теж вдосвіта, Мотря проводжала в далеку путь, як у невідомість, і дочку. Два вистояних, з розвіяними гривами румаки, рвучись уперед, затискали з боків чорного Велеса, на якому їхала поміж Іваном Сірком та Іваном Разею до Азова вершницею Софія... І болісно, і радісно було їй водночас на душі. Болісно, бо лишила рідну матір і двір з посестрами, а радісно, бо буде вона тепер разом з чоловіком, хоч і порушить вікові закони козацького звичаю, але не на Січі... Азов — фортеця і місто, а там свої звичаї.

П’ять років стоять залогою в Азові козаки! П’ять років не гості вони тут, а ладці серед міщан. Заведені ними порядки пильнуються і в магістраті та судах, і на митницях та в приплавах, і на торжищах та на морі. Особливо неухильно вони виконуються в фортеці, опорі міста, де, зламавши все старе, ідолопоклонське, таки знову завели козаки своє, нове і для мешканців довго незрозуміле. Ні на мить не спинилося життя різноликого міщанства в Азові. Ото хіба протікало воно то скоріше, як талі води повесення, то повільніше, як тихі падолисти поосення, а то й глухло та нишкло.

Нові господарі міста, порту й фортеці під зверхністю полковників з перших же тижнів почали підтримувати ремесла, кустарів, гендлярів, бо вони, з одного боку, корисно завантажували людей, а з другого — по певному пільговому часі давали додаткові прибутки через магістрат оборонцям міста: десяту частину з того, що мали.

Ожвавилися, відродилися чи й наново виникли цехи і спольщини, ба навіть задруги сябрів де-не-де, бо козацька десята доля виявилася для них легшою за чинші капукегами для хондкара і Високого Порога. Поволі налагоджувалися і стосунки між отим новим магістратом та отакими ж новими тут володарями, вводячи життя міщан у мирні спокійні береги. Налагоджувалися, поки зовсім не усталилися і не зробилися звичайними.

З одним лише не могли упоратися нові господарі міста — бодай якось забезпечити і тим зменшити на вулицях і в околіях людей, озброєних костурами і ціпками, віспуватих, сліпих, що жебрають мало не на кожному кроці.

Чимало за цей час подій спливло в небуття, мовби й не було їх ніколи. Одні, жалкуючи, згадували кращі часи, проведені ними отут колись, причасно чогось ждучи, інші — тішилися теперішньому, поволі забуваючи тяжке минуле. Ожили, наче знову народилися, колишні раби, ставши людьми. Змінилися стосунки між ними і багатіями, бо рабство козаки заборонили, і лише голоси муедзинів із мінаретів над джамами та охриплі дзвони над церковками були незмінними, як і колись, хоч дзвони й перевершували викрики муедзинів.

Бігли літніми й зимовими ранками з грифелями та крейдяними паличками до малярень нечисленні заклопотані спудеї-школярі, боячись дидаскалового гніву, їм назустріч чи й уперегін спішили до текке і мекбетів, теж боячися гаджів чи хатибів, молоді абдали чи сеяги... Спершу скошувалися в неприязні їхні очі, наповнювалися навіть гнівом і обуром, а з часом байдужіли, ба навіть загоралися іскорками цікавості чи й спокійного приятелювання... Тими ж стежками, шляхами та вуличками щодня правилися до майстерень, цехів та гуртівень ватагами підмайстри, поодинокі поважні цехмістри чи поспішали наввипередки до базарів та поромів перекупки, гендлярі і зіваки, що першими заприятелювали...

Щовесни, на початку березня, в усьому місті вирувало