Засвіти - Андрій Хімко
Петро єдиний знав трохи шляхи туди... Отам я їх випадком і здибав, ледь живих та теплих,— зітхнув глибоко Корній.— Спершу і мені не оповідали, хто вони та звідки, а вже в кінці путі розповіли про все, повіривши, що я не замишляю проти них нічого.
— То отой Анджей — лях же таки?..— спитав згодом Вустим роздумливо.
— Та викотець він а чи лях, то не знаю, бо говорить і по-польськи, і по-нашому добре. Закохався в путі в оту Галю, що з вами говорила, то ще й більше безпечний. Хлопець він хороший, збавив же всіх від біди, то й міркуйте!..— знову замовк, зітхнувши, Корній.
— Може, ти за жінку якусь візьмеш із них? — нерішуче обізвався дід.
— Таке скажете!.. Що ви, діду?! Замолоді вони для мене дуже... Та й... побралися вони вже в путі хто з ким. Іцик вподобав Оксану, а вона його, Анджей — Галю, а Петро оту другу білявку, Катю... Я в путі їх благословив на те, а ви їм за святого вітця отут будьте, прошу...
— Буду, сину, буду!.. Не пошле бог лише тобі пари,— зітхнув дід згодом.
— Послав, діду, ще й яку!.. Нема куди лише привезти її, щоб жити.
— То будуйся отут!..
— Та ото ж... Доведеться хутір закласти в оцих плавнях. Капулівкою в вашу честь назвати. Хлопцям я вже говорив про те, то згодні. Ви їм порадою допоможете, приязню приманите, а там... Хотять вони в козаки, та куди в зиму з тим, і дівчатам же притулок треба мати...
— То вони справді лишаться отут на осідок?..
— Справді, діду... Я також не жартуючи те чиню, таки переберусь сюди з родиною. Привіз вам, як обіцяв, і сокиру, і тесло, і голок та шил дюжину, і серпа, і заступ поганенький, і труту, що й до весни вистачить, кременю та кресал кілька...— замовк на мить Корній.
Деякий час він сидів тихо, прислухаючись, як заворожений. Десь аж із заплав доносилися голоси бугай-птахів, зі свистом носилися качки і, присідаючи, кричали своє «кря-кря-кря!». Скаржливо ремствували пугачі: пу-гу-у! Пу-гу-у! Бурчали в луках та заплавах ще якісь птахи: р-р-р-р!.. Чу-виш!.. Чу-виш!.. Ке-бар-р!.. Ке-бар-р!.. Десь із усіх насміхалася куріпка: «Ба-чила-а! Бачи-ла! Ба-чила-а!» Біля берега в потічкові били вилясками щуки, несучися цілими табунцями, дзвінким криком перекликалися свищі, і все навкілля живротіло, туркотіло, сміялося.
— Дійсно, діду, рай тут у вас!.. Ні тобі пана, ні тобі татарина, ні тобі ще якого біса, жити можна, як у бога за пазухою,— сказав він згодом, напоєний отим дзвінким навкіллям.
— Можна жити!.. Знав би я раніше це місце, як баба була жива...— скрушно зітхнув Вустим.— Страшнувато лише звіра всякого. До мене вже навідувалися і сіроманці, і лисиці, і навіть козуля забрела була...
— Е-е! Для них я вам подарую рушницю, діду!.. Б’є без промаху! Пороху досить залишу,— повернув лице Корній до старого.
— Рушницю?! Та чим же я за неї тобі віддячу?! Адже ж стільки злотих вартує!..
— Віддячитесь на тому світі та й на цьому ще послугуєте, як не мені, то отаким же бездомним, як я!..— поклав злегенька руку Корній на тряскі дідові плечі...— Не журіться, батьку, ще поборемося з лихом.
Відтоді