Засвіти - Андрій Хімко

коло себе посадив, теревенячи, а пізно вночі гукнув джуру отого, Анджея, і наказав кликнути до покоїв Іцика. Іцик уже спав і прийшов, затримавшись. То він і зустрів його таким запотиличником, що тому і сон пройшов ураз. А потім, зареготавши, наказав роздягатися донага хутко, а коли Оксанка щось обізвалася, вступаючись за хлопця, наказав роздягатися і їй... Було те отаким в нього не вперше вже, про що знав лише Анджей; сотник, як завжди, почав, зривати з молодих одіж, рвати і метати, поки таки залишив їх, як мати родила. Оксана, скрючившись, на колінах просила його, то у відповідь бив  нагаєм і наказував звестися. Як зводилася, бо Іцик, оціпенівши, стояв увесь час, то наказував обом цілуватися та обніматися в нього на очах, а коли ті відмовилися, з допомогою Анджея потяг їх голих по льоху, куди вже не одних водив, і там замкнув. Другого дня, як нічого не було, тихо сів на коня і кудись подався. Іцик і Оксана сиділи під колодкою в отій ямі і, коли б не Петро та Анджей, то за тиждень померли б з голоду й холоду, але ті таємно одягли їх, годували, давали воду і навідували, коли ніхто не бачив. За тиждень вертає сотник до себе і в ридвані привозить отих двох білявок, ніби куплених ним у якогось пана аж під Кобрином, чи що. Ну, привіз, прийняв отак же, як і Оксану, оговтався сам з дороги, а вечором знову за своє, покликав дворака, цього разу Петра, і наказав тому грати на сопілку, а обом дівчатам-білявкам — роздягатися до тіла і танцювати перед ним під ту гру. Як уже, відгамселивши обох, він домігся, що вони роздяглися, звелів Анджеєві кинути одіж до каміна, а їм цілувати Анджея і Петра. Так і примусив дівчат скоритися, навіть танцювати йому почали нещасні, бо періщив обох канчуком, але Анджей в одну мить, як сотник заплескав у долоні, схопив мідний свічник в безтямі, ошелешив ним сотника по голові, а Петро, принагідно, схопив шаблю зі стіни і добив геть його. Сотник посунувся із фотеля і простягся на підлозі. Тоді Петро, що першим прийшов до тями, схопив його за плечі, а Анджеєві наказав брати за ноги, і вони віднесли сотника в його ліжко. Наспіх свічками припаливши постіль, різне майно і килими, хлопці вернулися до онімілих дівчат, дали своє якесь шмаття їм захристатися і, відбивши склеп та звільнивши Іцика і Оксану, кинулися стрімголов тікати до Чорного лісу...

Петро єдиний знав трохи шляхи туди... Отам я їх випадком і здибав, ледь живих та теплих,— зітхнув глибоко Корній.— Спершу і мені не оповідали, хто вони та звідки, а вже в кінці путі розповіли про все, повіривши, що я не замишляю проти них нічого.

— То отой Анджей — лях же таки?..— спитав згодом Вустим роздумливо.

— Та викотець він а чи лях, то не знаю, бо говорить і по-польськи, і по-нашому добре. Закохався в путі в оту Галю, що з вами говорила, то ще й більше безпечний. Хлопець він хороший, збавив же всіх від біди, то й міркуйте!..— знову замовк, зітхнувши, Корній.

— Може, ти за жінку якусь візьмеш із них? — нерішуче обізвався дід.

— Таке скажете!.. Що ви, діду?! Замолоді вони для мене дуже... Та й... побралися вони вже в путі хто з ким. Іцик вподобав Оксану, а вона його, Анджей — Галю, а Петро оту другу білявку, Катю... Я в путі їх благословив на те, а ви їм за святого вітця отут будьте, прошу...

— Буду, сину, буду!.. Не пошле бог лише тобі пари,— зітхнув дід згодом.

— Послав, діду, ще й яку!.. Нема куди лише привезти її, щоб жити.

— То будуйся отут!..

— Та ото ж... Доведеться хутір закласти в оцих плавнях. Капулівкою в вашу честь назвати. Хлопцям я вже говорив про те, то згодні. Ви їм порадою допоможете, приязню приманите, а там... Хотять вони в козаки, та куди в зиму з тим, і дівчатам же притулок треба мати...

— То вони справді лишаться отут на осідок?..

— Справді, діду... Я також не жартуючи те чиню, таки переберусь сюди з родиною. Привіз вам, як обіцяв, і сокиру, і тесло, і голок та шил дюжину, і серпа, і заступ поганенький, і труту, що й до весни вистачить, кременю та кресал кілька...— замовк на мить Корній.

Деякий час він сидів тихо, прислухаючись, як заворожений. Десь аж із заплав доносилися голоси бугай-птахів, зі свистом носилися качки і, присідаючи, кричали своє «кря-кря-кря!». Скаржливо ремствували пугачі: пу-гу-у! Пу-гу-у! Бурчали в луках та заплавах ще якісь птахи: р-р-р-р!.. Чу-виш!.. Чу-виш!.. Ке-бар-р!.. Ке-бар-р!.. Десь із усіх насміхалася куріпка: «Ба-чила-а! Бачи-ла! Ба-чила-а!» Біля берега в потічкові били вилясками щуки, несучися цілими табунцями, дзвінким криком перекликалися свищі, і все навкілля живротіло, туркотіло, сміялося.

— Дійсно, діду, рай тут у вас!.. Ні тобі пана, ні тобі татарина, ні тобі ще якого біса, жити можна, як у бога за пазухою,— сказав він згодом, напоєний отим дзвінким навкіллям.

— Можна жити!.. Знав би я раніше це місце, як баба була жива...— скрушно зітхнув Вустим.— Страшнувато лише звіра всякого. До мене вже навідувалися і сіроманці, і лисиці, і навіть козуля забрела була...

— Е-е! Для них я вам подарую рушницю, діду!.. Б’є без промаху! Пороху досить залишу,— повернув лице Корній до старого.

— Рушницю?! Та чим же я за неї тобі віддячу?! Адже ж стільки злотих вартує!..

— Віддячитесь на тому світі та й на цьому ще послугуєте, як не мені, то отаким же бездомним, як я!..— поклав злегенька руку Корній на тряскі дідові плечі...— Не журіться, батьку, ще поборемося з лихом.

Відтоді