Засвіти - Андрій Хімко
Вже за хвилину вони сіли на коней і зникли в поросі і за горбом.
— Що ти затіяв, сину? — першим похопився Слимаченко.— Ти дійсно ту пущу хочеш придбати?
— А чого ж, батьку?.. Хочу...
— Але не віддавати ж отакого коня, коли можна її одержати безкоштовно?! Дорогувата ж ця затія,— чухав потилицю, ледве стримуючи себе, Корній.
— Зате певна, пане Слимаченку,— сказав, ніби між іншим, Разя.— Краще не придумаєш!
Та не так подивився на все те малий Данько. Сірко не любив його за зухвальство, забіяцтво і оті цілоденні гасання по Мерефі бозна й де. Скаржилася на нього Софія, яку він привселюдно обзивав квакшею, і мати Мотря, бо геть відбився від рук без батька. Нарікали сусіди і міщани, бо робив їм капості, що аж райці в управі викликали Мотрю.
В Данька по приїзді дівера в Мерефу була надія, що той подарить йому оцього мишастого, бо для чого ж би він його приправив аж сюди. Він спершу хотів було його просто викрасти і дременути на Січ, але одумався, бо не знав туди дороги, а основне, мав надію, що Сірко залишить коня вдома, як буде від’їздити, і він лишиться над ним господарем. Буланий і Снігурка були не по вдачі Данькові, бо ходили, як у плузі, повісивши голови. А цей!.. Гнув шию ободом, вухами стріляв, як списами, очі наливав звіром і, звичайно, пуги не потребував. І ось маєш!.. Як череп’яний горщик, розбилася надія...
— Не дам!.. Не дам!..— кричав він, як ошпарений, дізнавшись, що скоїлося.— Огир мій, і все тут!.. І не дам його нікому!.. Або кременем ноги переб’ю йому, і тоді подивишся! — погрозливо сичав він, витягнувши гусаком шию до Сірка.— Мама й тато тебе, байстрюка, підтинника, вигляділи і виростили, а ти їм чим заплатив за те?..— сікався він на віддалі, остережливо, та Сірко раптом осліп від образи і спершу було кинувся на хлопця, але через мить уже сидів на Велесові і прямо вскач понісся на образника.
Юрба, зачувши оту образу юнака, спершу обурилася, а як Сірко понісся за ним, перепудилася, і лише Корній, проклинаючи увесь рід Гундин, кинувся і собі верхом доганяти Сірка.
— Стій! Не руш!.. Не смій!..— кричав він, завважуючи, що пасерб не чує його. Таки недалеко і втік Данько, бо вже за мить Сірко, зіскочивши з коня, згріб його залізними кліщами своїх рук, і той лише встиг кувікнути і замовк, знепритомнівши...
Вхоплений Корнієм, він не подавав ознак життя і прийшов до тями, коли Корній, взявши на оберемок, відлив його коло річки. Сірко сплюнув, стоячи в розгубі, взяв за повід Велеса і пішов до гурту.
— То чого ж ми тут стоїмо, люди, ходімо дообідувати,— нагадав усім сторонній при отому всьому дидаскал Вустим.— Адже на нас жде пані господиня...
Коли вже в хаті Сірко пояснив свою затію, прийшовши до себе після всього, що трапилося з Даньком, думки присутніх роздвоїлися. За купівлю пущі одразу охоче вхопився Нерід, його підтримала Мокрина, Сабрі і Рази, зате інші, і насамперед Мотря, були проти. Найсильнішим доказом у неї було те, що пущу можна було заселяти і без купівлі, а значить, і без віддачі мишастого. Корній, згадавши, що у діда Капули стоїть недобудованою нова його хата, а він отут, в зв’язку з цією купівлею, змушений буде затриматися, хоч обіцяв старому не баритись, мовчав, не виказуючи своїх думок.
— Коли так, пропоную проїхати на місце,— звернувся до присутніх Сірко.— Там воно видніше буде.
— Чи ми не знаємо, сину, пущі,— докорила йому Домна.— Пустівник, та й усе тут. Лоза тобі ота потрібна, порохняві верби чи смутні стуракині?..
— Ми також з Мокриною поїдемо з вами,— загорілися рум’янці на щоках Софії, що досі була приголомшена незбагненною несподіванкою, надто з Даньком.— Сідлайте, дядечку Сябрику, поки ми одягнемося, коней. Нам буланого і Велеса, а Івась хай іде яким Іншим,— кинула лукавинкою в чоловіка і пішла наспіх до покою, ведучи розгублену її бажанням Мокрину.
Слимаченко догнав Сірка уже біля левади.
— Думав, як радилися,— порівнявся він із пасербом,— переїдете з пані Мотрею до нас із часом. І діда Капулу попередив про те, а ти, бачу, щось інше замислив, ні з ким не порадившись,— чи то докоряв, чи то скаржився вітчим.— То нащо ми оте з матір’ю затіяли отам, питаю тебе?..
— Пригодиться, батьку,— розчулився Сірко.— Хіба ж знаємо, де воно і як буде з нами при отих суксцесах безперервних? Мушу ж якось віддячитися матері Мотрі і за себе, і за матір! Віддячитися, щоб заглушити в ній протест проти себе як зятя. Мушу зробити те!..
— Хіба ти той покон, що давав батькові Сулимі, думаєш колись порушити?..
— Бог свідок в тому мені, батьку! Не порушу довіку!.. І житиму, і вмиратиму тільки січовиком у двобої з людоловами чи з поневолювачами народу нашого!.. Іншим ніколи не буду!.. А цим...— зам’явся,— хочу наситити міщанство тещі, а головне — дати притулок Артемові і Сабрі з родинами не з ласки її!
— А як на те січовики подивляться? — ще сумнівався вітчим.
— Не хочу важити на те!.. Не хочу, бо воно марничне, бо все буде тут не моїм, а Артемовим, Сабриним та, може, Софіїним... А я — лише гостем навідуватимусь, якщо згодиться переїхати Софія у вашу Капулівку...
— Може, й правда твоя,— зітхнув Корній,— тільки я не розумію, бо сподівалися ж, що ти і їх перевезеш до Січі
