💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Анна
5 липня 2024 12:37
Джеймс Олiвер просто класний автор книг. І до речі, класний сайт. Молодці
Бродяги Пiвночi (збірник) - Джеймс Олiвер Кервуд
Юрій
7 червня 2024 13:40
Чудовий приклад якісної сучасної української книги!👍
Лис та інші детективні історії. - Мирослав Іванович Дочинець

Засвіти - Андрій Хімко

Читаємо онлайн Засвіти - Андрій Хімко
поближче. Там воно ні тобі ясаків царських та боярських, ні тобі всяких мостівщин, ні тобі лінійних та тягових поборів, ні тобі воєводиних сотників та війтів,— натякав він на отих недавніх гостей.— А птаства навкруги, а паші, а землі, та ще й якої?.. Куди твоїй пущі.

— Не хочу, батьку, будь-якою ціною, байстрюком та вигодованцем бути!..— подивився болісно на вітчима Сірко.— Мушу переконати всіх отут, що не жебрак, не голодранець ріс у покійного Кривошапки-Гунди. І перед нічим не зупинюся, хоч би й що!.. Не до тещі в хату піду, а й її з усіма бебехами заберу на очах і січового товариства, і мереф’ян..

— Ти, Івасю, не гнівись, що промовчала тоді,— притримала Велеса коло них Софія.— Я... більше тебе того хочу, моя опоро,— блиснула вона загадкою в очах на отетерілого свекра і його пасерба і поскакала геть.

— Отож і вгадай їх,— осміхнувся Слимаченко.— Може, й мати не від того, чи як ти гадаєш? — пантеличився він.

— Побачимо, батьку,— попустив поводи строкатому чорногривцю пасерб і рвонувся вперед.

48.

Старий Вустим Капула, прибувши із Слимаченком того нещасливого літа від печищ погорілого Топильного у «Заплавний рай», як іменував він нове місце свого вимушеного осідку, обладнав у глинистому пагорбі для себе землянку-курінь, сяк-так обставив її тином з лози та очерету, пробив у стіні пічурку-кабицю і вивів через товщу землі отвір-димар так, що нове мешкання було кращим і просторішим за оту землянку в Топильному, тим паче, що й віконце умудрився зробити над дверима.

Залишене Корнієм сяке-таке їстиво було для старого неабияким додатком-запомогою до щоденно виловленої лозовою хапкою та вершами риби, назбираних всяких диких ягід і лісових горіхів, грибів. Незабаром у Вустима появився і посуд-начиння, виліплене, хоч і не дуже вдало, і випалене в огні, виросла поволі купка всіляких дров і копичка сухого травостою, вичистився дворик від чагарів, протопталися стежки в окілля.

Дід Вустим і сам не помітив, як оклигав, понавиплітав кошиків, сапетів, кошеликів, в які старанно складав всілякі припаси на зиму. Згодом зібралося тієї сушенини чимало, і на душі в старого трохи веселіше стало. Лякала лише самотина отого «раю», але, на велику радість йому, Корній, що все більше і більше прив’язувався і до односельця, як до рідного, і до оцього, тепер — «Капулиного раю», допоміг слабому і в цьому...

Таки того ж літа до діда Вустима вже в огороджений двір відкрилася на каблучках ворина. Вустим, сидячи під копицею травостою за в’язанням рогожаних постолів, і очам не повірив: за Корнієм, що вів у поводі коня, брів цілий шнурок молодиків і молодиць з якимись клунками-валізами, брів простоволосий, ледь живий.

— Приймайте, діду Вустиме, у свій хутір викотців! — почоломкався Корній із старим.— З ними, гадаю, і товариство буде, і обережа, і поміч вам, старому. Приймайте і гостинці ось від зайця,— зняв він з коня переваленого через спину рептуха і поніс до землянки.— На зиму, як доживу, то й сам переїду до вас на осідок.

— Милості прошу і вас, молодці, і вас, молодиці чи дівчата, а про тебе, то і говорити нічого!.. Сам же знаєш, що рідніше рідного ти мені тепер,— потер він давно не митим пальцем очі.— Біда лишень, що тіснувато в мене буде всім...

— В тісноті, діду, не в обиді,— обізвався один, старший із пришельців.— Ми всі раді будемо і гостинності вашій, і опіці, як рідні діти.

— То так, прошу!.. До правди — так! — підтримав чубатого білявий, поголений під гирю парубок, ледь вклонившись.— До правди, ясний пане!..

— Дідусю, що нам тіснота, коли приязнь бачимо в своєму горі? — підтримала білявого молода і вродлива, у чоловічих штанях і сорочці, з розпущеними білими косами дівчина чи молодиця.— Якщо ви не проти, то приймайте!.. Слухняними і чемними дітьми вам будемо! — глянула вона на своїх і, зашарівшись, наспіх завернула у важкий вузол тужаву косу.

— Робіть, що кому хочеться, діти, в мене, а я ось піду та потрушу верші, може, бог послав щось свіженького вам перекусити і черв’яка заморити, бо сушенина — воно не те,— сказав він і на диво проворно потюпачив із кошеликом до річки.

Тихий досі дворик ожвавився, загомонів, закурився димом і запах варениною, що булькотіла в навішеному Корнієм на росошки таганку, на несказанну радість старому. Жіноцтво повеселіло, пішло до річки митися, а парубоцтво оглядало землянку, місцевість, щось притишено радилося, плануючи свій майбутній осідок.

Дід Вустим і Корній присіли під копицею, на пов’язану вербовими каблучками з нетесаної верби скамницю, говорили.

— Повідай же, сину, що воно та як всюди, бо для мене, пустельника, все почуте від живого чоловіка Великоднем здається. Насамперед ознайом мене, хто вони, ці люди, богом мені прислані?..

— Викотці, діду,— припалив Корній люльку до труту,— втікачі від якогось пана, чи то від Ладиги, чи від Латиги, що слугує ляському полковникові Радзіевському, з-під Умані... Старий сотник ніби він, вдівець!..

— Всі від одного?..

— Від одного, діду!.. Таке розповідають, що і вуха в’януть про того душогуба. Отой закудланий Іцик у нього за штільмана був, Петро волохатий — дворовим, а кривоносий і білявий, під гирю голений, Анджей — в покоях джурував... Він чи лях також, чи, може, облишився тільки. Приїздить, розповідають, раз п’яний сотник Ладига у свій маєток чи фільварок, а мав він гандж якийсь, і привозить звідкись оту смуглочолу Оксану. Прийняв її, яко панянку яку, послав помитися, перевдягтися, навіть вечеряти

Відгуки про книгу Засвіти - Андрій Хімко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: