Засвіти - Андрій Хімко

Ще з дня приїзду старшинських родин сюди стара Марія відчула нагальну потребу в своїх послугах, надто коли в молодої дружини Сірка Софії об’явилися двойнята — спершу Петрик та Мариська, а через рік — Ромчик та Яринка. Бідна молодиця не знала, що робити з ними, і так прив’язалася до служниці-полонянки, інакше й не звертається до неї, як пані матусю. Що й казати, те ставлення зігріло її щирістю та теплотою, на перших порах ледь не плакала, безсила упоратися з почуттями, що виповнювали її. Рідна давнина заговорила, не інакше.

Виховувати цих діток дуже просто, не те що султанин. Полковник, як любить вона величати Сірка, вимагає від малят послуху, та й вони, нівроку, вдалися спокійними. Ото тільки й гризоти в родині, що полковник рідко буває вдома, з ночі до ночі вовтузиться то з Конограєм коло чайок та байдаків, то на валах та мурах, латає дірки та домуровує стіни під орудою отого донця, отамана Михая. А коли й прийде, геть стомлений, мало говорить до дружини, аж та бідкається його здоров’ям, просить у «пані матусі» всіляких наварів та трав’яних настоїв...

Марії подобається її господар, навіть тоді, як і переп’є часом. Ото хіба ніяк вона не може забути тих христин, і одних, і других. І весело було на них до знемоги, і обрядно як і слід, і чинно та урочисто, а от же лишило в душі її, Маріїній, щось таке, що аж коси ворушаться, як згадає. Нехай би був бідний, а то ж є всього!.. Обом донькам: і старшій, і молодшій, обрадуваний, і золоті перстені, і по килиму, і габи та єдвабу відрізами, і срібні та золоті обручки в’язані надвіруч подарував!.. А синам, прости, аллах, і згадувати сором!.. Радувався ж старшому, Петрусеві, так, що й місця не знаходив, а прийшло до подарунків — запоясника поклав, та й по всьому!.. Думаєте, щось кращого подарував меншому — Ромчикові?.. Отак же тішився ним і тішиться, а обдарив таки тим же запоясником-ножакою, як і старшого. «Не дарю тобі, сину, нічого... мечем собі все добудеш!..» — сказав і першому, і другому. Марія разом з Софією цілий день плакали з того...

І все було б гаразд у старої, коли б не підвернулися негаразди.

Якось надрано, перед самим просипком міста, Марія, схилившись над відчиненим вікном, мовчазно дивилася у ранкові сутінки двору, в туманцем опеленану далину співучого повесіння, як раптом почула цокіт копит, що навально наближався до палацу. Начулася вона отут тих цокотів всіляких, але цей, як ніколи, чомусь збентежив її, заколотив у груди якось аж ніби боляче.

— Агов, сторожа!.. Пу-гу-у! Пу-гу-у!..— прокричав він у сонну тишу, осадивши раптово огира під брамами.

— Кого бог приніс і пощо так нагло? — завовтузився вартовий козак у дворі.

— Я — сотник Мирін Кіш!.. Від наказного отамана фортечного до полковників у негайній справі.

— Гасло?..

— «Горять пороми!..»

— «У Базавлуці!..» — відповів жваво вартовий і за мить відчинив браму.

Марія бачила, як джури з поспіхом вивели зі стаєнь осідланих отаманських коней, як, тихо про щось перемовившись, скочили полковники в сідла і стрімголов понеслися, аж джури за ними не поспівали...

«Що ж би то все значило?» — крутилося клопітливо в голові Марії, не знаходячи відгадки. Повагавшись, вона, врешті, зважилася піти в покої до Софії. Оте передчуття штовхало її, турсало, гнало. Але в покоях господині було тихо, і Марія вийшла.

А в фортечнім дворі уже клекотів гомін. Коло хтозна-ким і коли поставлених столів посеред двору легенько маялися штандарти: світло-вишневий вгорі і лазуровий внизу — донців і багатоколірний, в середньому пасмі якого був козак з рушницею на плечі, а в руці шабля і поряд сонце, місяць і зірки — січовиків... Між ними велика спільна корогва малинова, оторочена золотом, посередині якої вершником сидів Григорій Побідоносець, списом затиснувши до землі коло кінських ніг змія, і поряд отака ж корогва святої Покрови...

Важлива, видно, скликалася рада. Одне — он як рано, спозаранку починалася, а друге, відбуватиметься під найсвятішими для товариства стягами та корогвами. Вийшла і стала під штандарти старшина. Козаки, що тепер великим безладним кругом повнили гамірне фортечне дворище, поволі купчилися біля столів, наводили лад у рядах, затихали, особливо коли помітили у гурті старшин січового ієродиякона Михайла Гунашевського і посланого ще в зимі до царя з товаришами Івана Разю.

— Славне січове товариство, побратими, лицарі!.. Славне козацтво Війська Донського! — хриплувато почав після короткої перемовки між старшиною наказний отаман донців Михайло.— Не можу промовчати, що ми, і запорожці, і донці, є одним народом на землі, де все вирішує товариство, а не монарх та його лакизи, де круг ваш і його рішенець — закон, де козак може виказати безбоязно свої бажання і надіятись, що до його голосу прислухаються. Наше п’ятилітнє спольне стояння отут показало і нам — донцям, і вам — січовикам, що ми не різнимося нічим з-поміж себе, що наша нужда — то і ваша нужда, що ваші уподобання — то і наші уподобання, прагнення до волі проти тиранів будь-яких полич. По п’ятилітній, кажу, звитязі нашій спольній, об яку, як об неприступний мур, розбилися тричі навальні ворожі орти-мурашники незчислимі, ми маємо чим похвалитися і перед братами хрещеними нашими та світом, і перед родинами та близькими, і перед вивільненими нами ясирниками звідусюд. Тож будьмо й надалі єдині! — примовк він і, глянувши на Засуху, що сидів поряд і ворушив неспокійно пальцями, хриплувато крекнув і об’явив: — Послухаймо, товариство зацне,