Твори в 4-х томах. Том 1 - Ернест Міллер Хемінгуей

Гори за долиною Ебро були довгасті й білі. А по цей бік не було ні затінку, ні дерева, і станція стояла на осонні між двох залізничних колій. Попід самою стіною будівлі залягла тепла смуга тіні, а розчинені двері станційного буфету затуляла завіска з нанизаних на шворки бамбукових паличок — щоб не залітали мухи. Американець і його дівчина сиділи за столиком надворі, в затінку. Було дуже гаряче, а експрес із Барселони мав прибути через сорок хвилин. Він стояв тут дві хвилини, тоді вирушав на Мадрід.

— Що будемо пити? — спитала дівчина. Вона зняла капелюшок і поклала його на столик.

— Ну й пече сьогодні,- сказав чоловік.

— Випиймо пива.

— Dos cervezas[75]—мовив чоловік, обернувшись до завіски.

— Великих? — спитала від дверей буфетниця.

— Так, два великих.

Жінка принесла два кухлі пива й два повстяних кружальця. Поставила кухлі на кружальця й глянула на чоловіка та дівчину. Дівчина дивилась у далину, на пасмо гір. Вони біліли проти сонця, а вся місцевість довкола була засушена й руда.

— Скидаються на білих слонів, — сказала вона.

— Зроду не бачив білого слона. — Чоловік пив своє пиво.

— Ще б пак, куди тобі…

— А чом би мені й не бачити, — заперечив чоловік. — Те, що ти так кажеш, нічого не доводить.

Дівчина подивилась на бамбукову завіску.

— Там щось написано, — сказала вона. — Що це означає?

— Anis del Toro. Це такий напій.

— Покуштуємо?

— Прошу вас! — гукнув він за завіску.

Жінка вийшла з буфету.

— Чотири реали.

— Принесіть нам два Anis del Toro.

— З водою?

— Ти питимеш з водою?

— Не знаю, — відказала дівчина. — А з водою смачно?

— Непогано.

— То як, з водою? — спитала жінка.

— Так, з водою.

— Відгонить локрицею, — сказала дівчина й поставила склянку.

— Усе в тебе так.

— Атож, — сказала дівчина. — Усе відгонить локрицею, а надто те, чого так довго чекаєш, як от і той абсент.

— Та годі-бо.

— Ти сам почав, — відказала дівчина. — Мені було хороше. Я не нудилася.

— То постараймося і далі не нудитись.

— Гаразд. Я й старалася. Я сказала, що оті гори схожі на білих слонів. Хіба не вдале порівняння?

— Дуже вдале.

— Я хотіла покуштувати цей новий напій. Ми ж тільки те й робимо, що оглядаємо все і куштуємо нові напої.

— Мабуть, що так.

Дівчина знову подивилася на гори.

— Гарні гори, — мовила вона. — Насправді вони не схожі на білих слонів. Я мала на думці лиш те, що вони біліють за деревами, наче слони.

— Може, вип'ємо ще?

— Гаразд.

Подув теплого вітру гойднув бамбукову завіску до самого столика.

— А пиво смачне, холодне, — сказав чоловік.

— Добре пиво, — сказала дівчина.

— Це справді зовсім проста операція, Джіг, — промовив він. — Власне, це навіть і не операція.

Дівчина дивилася вниз, на ніжку стола.

— Я певен, що ти й незчуєшся, Джіг. Це майже нічого. Все робиться з допомогою повітря.

Дівчина мовчала.

— Я поїду з тобою і весь час буду біля тебе. Просто пустять повітря, а далі все піде само собою.

— А що потім?

— Потім нам знову буде добре. Так, як було раніш.

— Чому ти так гадаєш?

— Це ж єдине, що в нас негаразд. Єдине, що заважає нам бути щасливими.

Дівчина звела очі на завіску, потім простягла руку і взяла пальцями два бамбукових разки.

— То ти гадаєш, що потім усе стане гаразд і ми будемо щасливі…

— Я певен. Тобі нема чого боятися. Я знаю багатьох, які це робили.

— Я теж, — сказала дівчина. — І потім усі вони були страшенно щасливі…

— Ну, коли не хочеш, то й не треба. Я ж тебе не примушую. Але я знаю, що це дуже просто робиться.

— І ти справді цього хочеш?

— Я вважаю, що так буде найкраще. Але зовсім не хочу, щоб ти це робила всупереч своїй волі.

— А якщо я це зроблю, тоді ти будеш щасливий, і все буде як раніш, і ти мене кохатимеш?

— Я й так тебе кохаю. Сама знаєш, що кохаю.

— Знаю. Але тоді знов усе буде добре, і коли я скажу, ніби щось там схоже на білих слонів, тобі сподобається?

— Авжеж. Мені й тепер подобається, але я просто не можу думати про такі речі. Ти ж знаєш, який я, коли мене щось тривожить?

— А якщо я це зроблю, тебе ніщо не тривожитиме?

— Про це нема чого тривожитись, воно ж зовсім проста річ.

— Тоді я зроблю це. Бо до себе мені байдуже.

— Тобто як байдуже?

— Байдуже, та й годі.

— А от мені до тебе не байдуже.

— Зате мені байдуже. Я зроблю це, і все буде чудово.

— Коли так, то я цього не хочу.

Дівчина підвелась і пішла в кінець станції. По той бік колії на березі Ебро були поля та дерева. А вдалині, ген за річкою, височіли гори. Полем бігла тінь від хмарини, а за деревами видніла річка.

— І все це могло бути наше, — промовила вона. — Усе могло бути наше, а ми з кожним днем робимо його неможливішим.

— Ти щось сказала?

— Я кажу, що все могло бути наше.

— Усе й так наше.

— Ні, не наше.

— Цілий світ наш.

— Ні.

— Ми можемо поїхати куди завгодно.

— Ні, не можемо. Тепер світ уже не наш.

— Наш.

— Ні. Що вже раз утрачено, того ніколи не вернеш.

— Для нас нічого не втрачено.

— Що ж, побачимо.

— Іди в затінок, — сказав він. — Не треба себе так настроювати.

— Я ніяк себе не настроюю, — відказала дівчина. — Просто я знаю.

— Я не хочу, щоб ти робила те, чого тобі не хочеться…

…Ані те, що може мені зашкодити, — сказала вона. — Я знаю. Чи не випити нам ще пива?

— Добре. Але ти зрозумій…

— Я розумію, — мовила дівчина. — Може, годі вже про це?

Вони сіли за столик, і дівчина звернула очі на гори, що підносились над вигорілою долиною, а чоловік дивився то на неї, то на стіл.

— Ти повинна зрозуміти, — сказав він, — я не хочу, щоб ти це робила з примусу. Коли це для тебе щось важить, я згоден на все.

— А для тебе нічого не важить? Якось би воно було.

— Звичайно, важить. Але мені потрібна тільки ти. Нікого більше я не хочу. І я знаю, що це зовсім просто.

— Звичайно, ти знаєш, що це зовсім просто.

— Кажи собі хоч що, а я таки це знаю.

— Слухай, якщо я попрошу, ти зробиш для мене одну річ?

— Усе, що ти скажеш.

— То я тебе прошу, прошу, прошу, прошу, прошу — замовкни!

Він нічого не