Володимир - Семен Дмитрович Скляренко

Князь Володимир рішучий і грізний. Ні він, ні Гора не можуть поступитись. Князь і бояри спускаються на конях з Гори, проїжджають нове кладовище, де лежать роздягнуті трупи й посічені хрести, бачать на Подолі розбиті склепища.

Бояри й воєводи дивляться на князя — сьогодні Божедом і Сайга, розбиті склепища на торзі, пограбовані кладовища, що ж завтра?

— Шукати татів, єретиків, розбійників — і вбивати, — шепоче князеві воєвода Вовчий Хвіст.

Кров за кров — це нагадувало старі часи, коли за смерть карали смертю; тоді брат мстився і мусив мститись за вбивство свого брата й сестри, син за отця й отець за сина, — нині ж бояри й воєводи вимагали, щоб багатий мстився убогому, щоб за вбивство їх, княжих слуг — бояр, воєвод, усіх мужів княжих, — мстився й карав князь.

А християнство?! Так, князь Володимир, що сидить на коні перед розбитим склепищем купця Божедома, дивиться на Дніпро, небо, луги, але думає й про це — який же він буде християнин, аще дозволить убивство.

— Головників, татів, єретиків ловити й класти на них віру[184], — велить князь.

Дружина князя Володимира літає по Подолу й Оболоні, вдирається до землянок і хиж, шукає татів, головників, єретиків. Але знайти їх, піймати, накласти віру — нелегко, тут, над Почайною й Сітомлею, убогі, ниці люди одностайні, тверді, уперті — ніхто з них нічого не знає, ніхто головників і татів не бачив.

Більше того, коли гридні продовжують пошуки й уночі, допитують людей з іспитом[185], розсипаються ген по луках і дібровах, невідомо хто потай, так тихо, що не чути навіть і крику, вбиває двох гриднів — Зарву й Горнича; пісок та кров — хто знає, де поділись головники?

Серед гриднів на Горі тривога й неспокій, — це вже не та дружина, яка колись ходила з князем у поле, бачила ворога, сміливо йшла на нього й перемагала. Кому охота нині служити князеві за одрину[186], хліб, харч, помирати від руки брата над Почайною?!

Ця гридьба вже й раніше була хижою, злою — князь платив і їм гривнями, годував гов’ядом, одного перцю давав три колоди на тиждень.

Роздратовані гридні говорять:

— Зло єсть головам нашим, їмо дерев’яними ложками, а вмираємо від ножа з-за рогу…

Князь Володимир велить платити гридням більше, викувати для них срібні ложки.

— Без дружини не матиму нічого, а з нею здобуду, як отець мій і дід, золото, срібло.

Увечері він довго розмовляв з єпископом Анастасом, вранці велить кликати в Золоту палату воєвод, мужів, бояр.

Єпископ Анастас несміливо зайшов до Золотої палати — князь Володимир вперше запросив його на збори старшої дружини.

У палаті декого з бояр і воєвод здивувало, чому з’явився тут єпископ, чим може він допомогти в цей важкий, смутьяний час князеві, Горі?

Втім, це одразу й минуло — єпископ тихим кроком пройшов майже до самого помосту, піднявши правицю, благословив князя, сів на лаві в кутку й тихо, заглиблений у свої думи, там і сидів.

Розмова в палаті цього ранку йшла важка й сувора — про вбитих купця й ябетника, про трупи гриднів, знайдені над Почайною.

— Уже, княже, — гомоніли бояри й воєводи, — не допомагають і віри, беремо з головників і татів за убитого купчину, гридня, ябетника, мечника по сорок гривень, а головництво не припиняється…

— Що хочете, мужі мої? — запитав князь.

— Аще убив головник кого з бояр, чи воєвод, або твого мужа, княже, да убієн буде…

— Не можу! — промовив князь Володимир. — Новий закон, віра моя не дозволяють карати смертю. Я боюсь гріха, не можу…

Володимир замовк, він сказав, що думав. Але тут, у палаті, був єпископ, нехай він повість, як велить церква?

— Отче Анастасе, — звернувся князь Володимир до єпископа, — що скажеш мені й мужам моїм?

Єпископ Анастас встав, подивився на князя, воєвод, бояр.

— Ти поставлений єси, княже, — тихим голосом промовив він, — на стіл по божественному закону на казнь злим, а добрим на помилування…

— Чи можу я карати смертю за смерть? — запитав його князь.

— Достойний ти карати смертю розбійника, але з іспитом і розглядом, без цього-бо власті немає…

— Буду, — сказав князь Володимир, — творити так, як просите ви, мужі мої, і як велить Бог! Каратиму смертю…

Так у Києві… А землі? Князь Володимир не розуміє, що робиться в Києві, але такі ж вісті йдуть і з земель — і там татьба й розбої, і там єретичество, волхування, сволочіння…

Нове ворогує з старим — це так; Володимир вірить у нове, у городі Києві разом з боярами, воєводами, дружиною та ще церквою боротиметься за це нове, в городах і землях Русі є своя Гора, свої воєводи й бояри, вони допоможуть йому, бо борються за себе, за Русь.

Але чи можна вірити всім городам і землям, на кого там покластись, на кого звіритись?

Сумнів — перший ворог, що починає точити серце й душу людини, неминуче за ним виникають тривога, страх.

5

Князь Володимир кличе синів. Він довго думав, раніше ніж це зробити. Та ні — їм і тільки їм можна довірити свою душу, у важкий час тільки на них можна покластись, бо це ж — його кров, його родина.

Добрі сини в князя Володимира, деякі з них, як Вишеслав, Ізяслав, Ярослав, схожі на матір Рогніду, деякі — Всеволод, Святослав — крапля в краплю нагадують батька, всі вони тут вчились їздити на коні, володіти мечем і списом, бити звіра, буде потреба — не устрашаться й ворога, дехто з них, як-от Ярослав, добре вчився й грамоті — читає грецькі, латинянські, німецькі письмена.

Між синами стоїть і Святополк, син Ярополка, — разом з усіма дітьми він живе в теремі, вчиться, виростає, брати не кривдять його, сам Володимир поводиться як з рідним.

— Сідайте, діти мої! — промовляє князь, і сини сіли за столом, а він стоїть біля розчиненого вікна, дивиться то на них, то на Дніпро, піски, луки.

Сини, правду кажучи, не чекали цього: після того як Рогніда пішла з Гори, мало хто з них і бачив батька — вони кормились самі в стравниці, батько з царицею Анною снідали й обідали на верху, князь Володимир давно вже уникав зустрічі з ними.

Побачивши тепер батька, вони здивувались — як же змінився,