Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон

– Це той, хто я думаю? – прошепотів він.

Варґас мовчки витримав його погляд.

– Цього я не зможу прикрити, – сказав Лінарес.

– Я розумію.

Лінарес, лайнувшись собі під ніс, опустив голову.

– Я можу ще щось зробити для тебе? – запитав він.

– Можеш зняти з мене свого причепу.

– Не розумію.

– Один тут стежить за мною. Хтось із твоїх.

Усмішка щезла з обличчя Лінареса. Він пильно поглянув на товариша.

– Я нікому не наказував стежити за тобою.

– Мабуть, це зробив хтось із вищого начальства.

Лінарес похитав головою.

– Якби хтось стежив за тобою, я про це знав би. Байдуже, був би він із моїх людей чи не з моїх.

– Молодий такий чоловічок. Невисокий на зріст. Новачок. Зветься Ровірою.

– Єдиний Ровіра, який у нас працює, сидить в архіві, йому шістдесят років, а в ногах стільки картечі, що хоч здавай на металолом. Бідолаха не спромігся би стежити навіть за власною тінню, хоч би йому за це платили золотом.

Варґас спохмурнів. Обличчя Лінареса виражало розчарування.

– Я здатен на всяке, Варґасе, але я ніколи не поставлю підніжку другові, – мовив він.

Товариш хотів щось відповісти, але Лінарес підняв руку, закликаючи того мовчати. Сказаного не повернеш.

– Маєш час до десятої ранку. Потім я мушу повідомити. Це потягне за собою серйозні наслідки, ти знаєш, – мовив він, рушаючи до виходу. – На добраніч, докторе.

Зачаївшись у темряві вулички, що оббігала будинок моргу, Брауліо спостерігав за постаттю Лінареса, що віддалялася в ніч. «Я з тобою ще поквитаюся, вилупку», – подумав він. Рано чи пізно вся ця когутня, яка лазить по світу і не виявляє до нього жодної поваги, закінчить, як і решта, перетворившись на шматок розбухлого м’яса, що лежить на мармуровій стільниці, віддане на ласку гострого скальпеля й беззахисне перед примхами людини, яка тримає цей скальпель у руці. І Брауліо буде там, щоб попрощатися з ними, як належить. Не вперше й не востаннє. Ті, хто думає, ніби смерть – це остання ганьба в житті, помиляються. За лаштунками буття існує довгий перелік знущань і принижень, і старий добрий Брауліо завжди напоготові додати одну-дві пам’ятки до своєї колекції трофеїв і пересвідчитися, що кожен піде у вічність, відплачений як слід. З Лінаресом у Брауліо давно вже особисті порахунки. Та й про його дружка Варґаса він також не забуде. Ніщо так не підтримує пам’ять, як образа.

– Я тебе пошматую, як свиню на хамон, а з твоїх яєць зроблю собі брелок для ключів, – пробурмотів він. – І то швидше, ніж ти сподіваєшся.

Звиклий говорити сам до себе – йому це ніколи не набридало, – Брауліо задоволено всміхнувся й, утішений своєю тямущістю, вирішив викурити цигарку, щоб відігнати холод, який о цій нічній годині заполонив вулицю Оспіталь. Чоловічок помацав кишені свого пальта, що зосталося йому в спадок від небіжчика з антирежимними нахилами, який потрапив до моргу кілька тижнів тому в стані, який свідчив про те, що в Головному управлінні поліції ще лишилися справжні майстри свого діла. Пачка була порожньою. Брауліо засунув руки в кишені і став спостерігати, як його дихання парує звоями в повітрі. За ті гроші, які йому заплатить Ендайя, коли Брауліо розповість йому, що тільки-но бачив, можна буде купити не один блок цигарок, ще й лишиться на пляшечку дорогого вазеліну, того, що приємно пахне й продається в крамничці Хенаро Китайця. Тому що до декотрих його клієнтів потрібно ставитися з особливою пошаною.

Звуки чиїхось кроків у темряві пробудили Брауліо від його мрій. Він придивися й побачив постать, що виринала з-під згорток туману, наближаючись до нього. Брауліо ступив крок назад і наштовхнувся на зачинені двері. Незнайомець видавався не вищим за нього, проте випромінював дивовижні спокій і рішучість, від яких Брауліо ставали дибки на потилиці ті кілька волосків, які йому ще залишилися. Чоловік зупинився перед ним і простягнув розпечатану пачку цигарок.

– Ви, мабуть, сеньйор Брауліо, – мовив він.

Ніхто ніколи в житті не називав його сеньйором чи доном, і Брауліо усвідомив, що йому не подобається, як звучить це звертання в устах цього незнайомця.

– А ви хто такий? Вас послав Ендайя?

Незнайомець лише всміхнувся у відповідь і підніс пачку з цигарками просто під ніс Брауліо. Той пригостився однією. Далі чоловік дістав бензинову запальничку й запропонував своєму новому знайомому вогонь.

– Дякую, – пробурмотів Брауліо.

– Нема за що. Скажіть-но мені, доне Брауліо, а хто там усередині?

– Купа мертвяків, хто ж іще…

– Я маю на увазі живих.

Брауліо завагався.

– То вас послав Ендайя чи ні?

Незнайомець лише пильно дивився йому в очі, далі всміхаючись. Брауліо сковтнув слину.

– Судмедексперт і поліціянт із Мадрида.

– Варґас?

Брауліо кивнув.

– Ну як вам?

– Що?

– Цигарка. Як вам, питаю. Сподобалася?

– Дуже. Імпортна?

– Як і все хороше. А у вас же є ключі, доне Брауліо, правда?

– Які ключі?

– Від моргу. Боюся, вони мені будуть потрібні.

– Ендайя нічого не казав про те, щоб давати комусь ключі.

Незнайомець знизав плечима.

– Плани змінилися, – зауважив він, холоднокровно надягаючи рукавички.

– Слухайте-но, що це ви робите?

Сталь зблиснула лише на мить. Брауліо побачив клинок ножа, а відтак гострий холод, якого він іще ніколи не зазнавав у своєму жалюгідному житті, увійшов йому всередину. Спершу Брауліо майже не відчував болю, тільки неймовірну ясність і слабкість, коли лезо розтинало йому кишки. Потім, коли незнайомець аж до руків’я ще раз вгородив йому ніж у живіт і з силою потягнув угору, Брауліо відчув, як холод перетворився у полум’я. Пекучий залізний кіготь продерся йому до серця. Його крик захлинувся у крові, що ринула через горло. Незнайомець тим часом відволік Брауліо у завулок і забрав в’язку ключів, яку той носив на поясі.

20

Темними переходами чоловік дістався до коридору, що вів до зали для розтину. Крізь щілини між дверима й одвірком просякало зеленувате світло. Чути було голоси двох чоловіків. Вони розмовляли, як давні приятелі: замовкали, не ніяковіючи при цьому, і жартували, щоб відволіктися від того завдання, що лежало перед ними. Він зіпнувся навшпиньки й зазирнув у кружальце тонованого скла, що вивершувало двері. Чоловік побачив Варґаса, що сидів на одній із мармурових стільниць, і судового медика, що схилився над трупом. Патологоанатом детально описував результати своєї праці. Чоловік не зміг стримати усмішки перед тою вправністю, з якою патологоанатом вивідав усі подробиці про останні миті життя Ломани. Медик розповідав без гидливості про точність порізу, про те, як лезо перетнуло цьому мурмилі артерії і трахею, після чого він помирав на колінах, а вбивця