Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон

Фернандіто завагався.

– Роздягни мене. Повільно. Що повільніше ти роздягатимеш дівчину, то швидше її здобудеш. Уяви, що я Алісія. Я напевне трохи схожа на неї.

«Як свиня на коня», – подумав Фернандіто. І все ж образ Алісії, що лежить перед ним на ліжку, простягнувши руки над головою, потьмарив йому зір. Фернандіто стиснув кулаки, щоб стримати дрож.

– Алісії не обов’язково про це знати. Я збережу це в таємниці. Ходи-но сюди.

19

У темному закутку, де зазвичай привітна вулиця Оспіталь перестає бути такою, здіймалась похмура будівля, якої, схоже, ніколи не торкалося сонячне проміння. Вхід заступали залізні двері, біля яких не було ані таблички, ані жодного вказівника, який дозволив би зрозуміти, що ховається всередині. Поліційна машина зупинилася перед будинком. Варґас і Лінарес вийшли.

– Той неборака ще досі тут працює? – запитав Варґас.

– Не думаю, що в нього надто багато пропозицій перейти на інше місце роботи, – відповів Лінарес, тиснучи на кнопку дзвінка.

Вони чекали близько хвилини, коли двері прочинилися досередини. Їх зустрів холодний, наче в ящірки, погляд, що належав чоловічкові жалюгідної зовнішності, який з не надто привітним виразом обличчя впустив поліціянтів до будинку.

– Я думав, ти вже на тому світі, – привітався він, упізнавши Варґаса.

– Я теж за тобою скучав, Брауліо.

Найстарші ветерани поліційної служби чули про Брауліо, кульгавого гомункула з дубленою у формаліні шкірою, що працював денщиком і асистентом судово-медичного експерта, а також виконував офіційні обов’язки неприкаяного духу цього місця. Злі язики запевняли, що Брауліо перебувається в підвалі трупарні, витворюючи з бруду дивовижні речі, і повільно старіє на ліжку, що кишить блощицями, у тому самому вбранні, у якому за нещасливих обставин потрапив до цієї установи у віці шістнадцяти років.

– Пан доктор чекає на вас.

Варґас із Лінаресом пішли за ним плетеницею просякнутих вологою і залитих зеленуватою півтемрявою коридорів, що вели до нутрощів моргу. Похмура легенда розповідала, що Брауліо потрапив сюди тридцять років тому після того, як утікаючи з місця дрібної крадіжки (одні стверджували, що він зазнав невдачі, намагаючись украсти сухоребру курку, інші – жмуток жіночої білизни), потрапив під трамвай навпроти ринку «Сан-Антоніо». Водій швидкої, що підібрала його, побачивши немислимим чином покручені руки-ноги, записав Брауліо до покійників і закинув його до машини, наче мішок зі сміттям. Перехиливши з приятелями по келишку винця в розливайці на вулиці Комерсіо, водій завіз кривавий вінегрет із переламаних кісток до поліційного моргу в Равалі, до якого було ближче, ніж до Клінічної лікарні. Коли судовий медик уже взяв у руку скальпель й зібрався робити розтин, небіжчик розплющив очі, круглі, як блюдечка, і аж підскочив, миттю відживши. Цей випадок, проголошений дивом, яке сталося завдяки національній медичній системі, дістав широкий розголос через те, що надворі стояло літо й газети публікували всілякі цікавинки й несерйозності, щоб зробити канікули приємнішими. «Нещасливець за крок від смерті дивом живий», – проголошувала перша шпальта «Нотісьєро Універсаль».

Утім, слава Брауліо виявилася скороминущою, залежною від легковажних настроїв епохи. Стало відомо, що врятований покійник гидкий на вигляд і страждає на хронічну дмучку після того, як його товсту кишку заплело в косичку. Через це публіка опинилася в скрутному становищі й змушена була поспіхом забувати про Брауліо й перемикати свою увагу назад на життя шансонеток і футбольних зірок. Бідолаха, відчувши солодкий смак слави, тяжко переніс своє повернення в безвість. Він намагався вкоротити собі віку, об’ївшись несвіжими пампухами, однак, сидячи в сортирі, куди його завів жорстокий розлад шлунка, Брауліо пережив містичну мить, протягом якої узрів світло й усвідомив, що Господь у своєму незбагненному замислі призначив йому життя в пітьмі на службі скальпеля й rigor mortis [116].

Із роками народна творчість знуджених працівників комісаріату витворила заплутаний містичний роман довкола постаті Брауліо й тих дивовижних пригод, що з ним сталися. Згідно з цими оповідками, тіло його під час перерваного переходу між двома світами було захоплено лихою душею, яка відмовлялася сходити до пекла. Душі цій більше подобалася Барселона тридцятих років, що, як стверджували тямущі люди, була неабияк схожа на пекло.

– Ти далі без подружки, Брауліо? – запитав Лінарес. – На цей запах зіпсутої ковбаси, що йде від тебе, вони мали б летіти з вулиці, як метелики на світло.

– Подружок у мене вдосталь, – відказав Брауліо, підморгуючи пошарпаною фіолетовою повікою, що скидалася на очну накладку. – Таких тихих і спокійних ви ніде не знайдете.

– Кидай верзти цю гидь, Брауліо, і йди по тіло, – пролунав голос із темряви.

Почувши наказ свого хазяїна, Брауліо полишив їх. Варґас побачив постать доктора Андреса Манеро, судово-медичного експерта і його давнього товариша по недолі. Манеро підійшов і простягнув руку.

– Є люди, що бачаться тільки на похоронах, але це не про нас із тобою. Ми з тобою зустрічаємося лише по великих святах, таких, як судово-медична експертиза, – мовив доктор.

– Значить, ми ще досі живі.

– Ти це точно, Варґасе. Глянь лише на себе – здоровий, як бик! Коли це ми бачилися востаннє?

– Щонайменше п’ять чи шість років тому.

Манеро, усміхнувшись, кивнув. Навіть у тому мертвотному світлі, що заливало приміщення, Варґас помітив, що його товариш постарів значно сильніше, ніж мав би.

Невдовзі почулися кульгаві кроки Брауліо, що штовхав перед собою ноші-візок. Труп було накрито полотном, що прилипло до тіла й від контакту з вологістю почало просвічувати. Манеро підійшов до нош і відгорнув саван з обличчя небіжчика. Доктор не змінився на лиці, лише кинув короткий погляд на Варґаса.

– Брауліо, залиш нас.

Помічник невдоволено насупив брови.

– Я вам не треба, пане докторе?

– Ні.

– Але я думав, що буду вам допомагати…

– Ти неправильно думав. Іди, перекури.

Чоловічок вороже зиркнув на Варґаса, не сумніваючись, що саме він винен у тому, що Брауліо не допустили до бенкету плоті. Варґас у відповідь підморгнув йому й показав на вихід.

– Мерщій, мерщій, Брауліо, – поквапив його Лінарес. – Хіба ти не чув, що сказав пан доктор? І прийми гарячу ванну. Добре потри там свою соромоту пемзою з відбілювачем, раз на рік не зашкодить. О! І тоді я підшукаю тобі пару.

Брауліо, вочевидь розлючений, пошкандибав геть, бурмочучи прокльони. Позбувшись його, Манеро відкинув покривало повністю й увімкнув регульовану лампу-кошик, що звисала зі стелі. Морозне бліде світло, зіткане з пари, окреслило контури тіла. Лінарес наблизився й кинув короткий погляд на труп. У поліціянта вихопилося зітхання.

– Святий Боже…

Він відвів погляд і підійшов до