Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон

покинув свою каву й, лишивши щедрі чайові, вийшов на вулицю, де став чекати з цигаркою в руці. Лінарес не висів із машини, натомість опустив вікно й знаком показав Варґасові сідати на заднє сидіння коло нього. Один із його людей був за кермом. На передньому сидінні пасажира розмістився череватий чоловік у пальті і з похмурим виразом на обличчі.

– Ваша честь, – привітався Варгас.

Слідчий суддя не завдав собі клопоту відповісти поліціянтові чи бодай звернути на нього увагу. Лінарес із кислою міною глянув на товариша, а потім усміхнувся, здвигнувши плечима.

– Куди їдемо? – запитав він.

– Тут недалечко. На Водній магістралі.

Доки вони їхали до повороту на «магістраль», Варґас скоса позирав на свого давнього приятеля. Двадцять років на службі не пішли Лінаресові на користь.

– У тебе чудовий вигляд, – збрехав він.

Лінарес розсміявся стиха. Варґас наштовхнувся на погляд судді, що дивився на них у дзеркало заднього огляду.

– Давні друзі? – поцікавився суддя.

– У Варґаса немає друзів, – відповів Лінарес.

– Мудрий чоловік, – вирік суддя.

Варґас повів водія поміж темрявою, що вкривала дорогу, аж доки фари машини не висвітили хвіртки Маташевого маєтку. Фургон їхав трохи далі за ними. Всі вийшли з автомобіля, і суддя ступив кілька кроків уперед, оглядаючи силует будинку, що виднівся поміж дерев.

– Труп – у підвалі, – повідомив Варґас. – У басейні. Пролежав там, мабуть, два чи три тижні.

– Хай йому грець! – вилаявся один із працівників моргу, на вигляд новачок.

Суддя підійшов до Варґаса й подивився йому в очі.

– Лінарес каже, що ви виявили його в ході свого розслідування.

– Саме так, ваша честь.

– І що ви не змогли встановити його особи.

– Не зміг, ваша честь.

Суддя перевів погляд на Лінареса, що тер руки, намагаючись зігріти їх. Другий працівник моргу, досвідченіший і з непроникним виразом обличчя, підійшов до гурту й звернувся до Варґаса.

– Цілий чи шматками?

– Перепрошую?

– Покійник.

– Цілий. Здається.

Чоловік кивнув.

– Маноло, бери великий мішок, багор і дві лопати, – наказав він своєму помічникові.

Через півгодини труп уже вантажили в фургон, а суддя заповнював папери на капоті машини при світлі ліхтарика, якого тримав Лінаресів підлеглий. Варґас зауважив, що його давній приятель підійшов і став коло нього. Вони мовчки спостерігали, як працівники моргу перезиралися, розмірковуючи, як підняти труп, що виявився тяжчим, ніж вони гадали, і закинути його всередину фургона. Опинившись у такій скруті, вони, сперечаючись між собою і лаючись упівголоса, копнули небіжчика кілька разів по тому, що мало бути головою.

– Ми – лише порох, – пробурмотів Лінарес. – Один із наших?

Варґас пересвідчився, що суддя не може його почути.

– Щось на кшталт цього. Мені потрібно трохи часу.

Лінарес опустив очі.

– Дванадцять годин, максимум. Більше не можу тобі дати.

– Ендайя? – запитав Варґас.

Лінарес кивнув.

– У морзі зараз Манеро?

– Так, уже чекає на тебе. Я попередив його, що ти навідаєшся в гості.

Варґас вдячно всміхнувся.

– Щось іще, що я мав би знати? – запитав Лінарес.

Товариш похитав головою.

– Як там Мануела?

– Товста, як бодня. Викапана мамуся.

– Тобі такі завжди подобалися.

Лінарес кивнув із серйозним виглядом.

– Мене вона, мабуть, уже й не пам’ятає, – припустив Варґас.

– За іменем, ні. Але далі згадує про тебе, як про «того сучого сина». Любляче.

Варґас запропонував товаришеві цигарку, але той відмовився.

– На що ми витратили своє життя, Лінаресе?

Той стенув плечима.

– На службу Іспанії, гадаю.

– Могло бути гірше. Ми могли опинитися в мішку.

– На все свій час.

18

Обертатися не було потреби: він і без цього знав, що його вистежують. Повернувши на проспект Де-ла-Катедраль, Фернандіто скинув поглядом через плече й побачив їх. Дві постаті переслідували його відтоді, як він вийшов із комісаріату. Хлопець пришвидшив ходу й пішов круговим шляхом, ховаючись у тіні під’їздів, доки не дістався майдану наприкінці проспекту. Там він на хвилю зупинився під прозорим дашком зачиненого кафе й пересвідчився, що два агенти Ендайї не загубили його сліду. Фернандіто не мав наміру привести їх до себе додому, а тим паче до Алісії, тому вирішив улаштувати філерам туристичну прогулянку нічною Барселоною, сподіваючись, що вони відчепляться чи то втомившись, чи то завдяки щасливому випадку, чи то навіть завдяки якомусь його несподіваному виверту.

Хлопець рушив у напрямку до вулиці Пуертаферріса, простуючи на видноті посередині дороги. О цій нічній годині вулиця була практично порожньою, і Фернандіто неспішно прогулювався, час від часу зустрічаючи на своєму шляху то якогось пияка, то нічний патруль, то ще когось – звичний контингент заблудлих душ, що завжди сновигають вулицями Барселони аж до світанку. Щоразу, як він обертався, лягаві Ендайї були на місці, завжди на одній і тій самій відстані, незалежно від того, швидше чи повільніше він ішов.

Діставшись до Ла-Рамбли, Фернандіто подумав, чи не кинутися йому навтікача, спробувавши щезнути серед вуличок Равалю, але зміркував, що такий вчинок стане доказом його вини і що, зважаючи на досвідченість його переслідувачів, шанси на успіх у нього мінімальні. Він вирішив далі спускатися Ла-Рамблою аж до головного входу на критий ринок «Бокерія», біля якого вже зібрався цілий кортеж фургонів. Під гірляндами лампочок, розвішаних усередині ринку, численні робітники вивантажували з машин ящики, забезпечуючи ятки товаром на завтрашній день. Не довго думаючи, Фернандіто заглибився в лабіринт коробок і ящиків. Його постать розчинилася серед десятків постатей носіїв, що снували проходами ринку. Ледве відчувши, що переслідувачі втратили його зі свого поля зору, хлопець кинувся бігти до задньої частини ринку. Велетенське склепіння ринку розгорталося перед ним, неначе храм, присвячений мистецтву вишуканої їжі, храм, у якому зібрали всі запахи й кольори, що тільки є на світі, щоб удовольнити апетити міста.

Фернандіто минав гори фруктів і овочів, піраміди прянощів і консерви, контейнери, наповнені льодом та замороженими істотами, які ще ворушилися. Він обходив підвішені на гаках криваві туші, вислуховуючи лайку та дістаючи поштовхи від різників, носіїв та торговців у гумових чоботах. Діставшись до кінця торгових рядів, хлопець вийшов на майданчик, заставлений порожніми ящиками. Він заховався за одним зі стосів і став стежити за заднім виходом із ринку. Минуло майже півхвилини, його переслідувачі не показувалися. Фернандіто глибоко відітхнув і дозволив собі полегшено всміхнутися. Його перепочинок тривав лише якусь мить. Два поліціянти вийшли з ринку й зупинилися, роздивляючись довкола. Фернандіто пірнув у темряву й притьмом кинувся провулком попри старовинний шпиталь Святого хреста в напрямку до вулиці Кармен.

Він наштовхнувся на неї, коли завернув за ріг: фарбована блондинка, спідниця ледь не лусне, обличчя мадонни, що втратила благочестя, і