Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон

– Привіт, золотко, – улесливо мовила жінка. – Хіба ти не мав би зараз готувати собі пластівці на сніданок і збиратися до школи?

Фернандіто оглянув повію, а насамперед зважив ту можливість затаїтися, яку давав йому під’їзд за її спиною. Щоправда, вигляд будинку не надто заохочував зайти всередину. Чоловік із обличчям зеленувато-жовтого кольору, що займав будку завбільшки зі сповідальню, виконував обов’язки портьє.

– Скільки? – запитав Фернандіто, не спускаючи очей із повороту в завулок.

– Залежить від виду послуг. Сьогодні в мене спеціальна пропозиція для міністрантів і грудних дітей, тому що груди…

– Гаразд, домовилися, – обірвав її хлопець.

Повія, завершивши презентацію свого товару, узяла Фернандіто під руку й потягнула його до сходів. Ступивши три кроки, клієнт зупинився й обернувся, щоб поглянути назад: либонь, прокинулася сором’язливість, що дрімає всередині усіх жовтодзьобиків, а може, його стурбували запахи, якими були насичені нутрощі будинку. Непокоячись, аби не зазнати фінансової втрати, надто відчутної цієї неврожайної ночі, повія палко обійняла хлопчину й зашепотіла йому на вухо, бентежачи своїм вологим диханням і словами вмілої лукавниці, що знає, як досягнути найкращих результатів із дітваками у млявому настрої.

– Ходімо, мій студентику, я влаштую тобі випускний, від якого у тебе голова піде обертом.

Вони пройшли повз будку, де вахтер, не затримуючи їх, видав набір першої необхідності: мило, презервативи та інші потрібні речі. Фернандіто йшов за своєю найманою Венерою, не спускаючи очей із входу. Коли вони повернули сходами й піднялися на другий поверх, перед ними розгорнувся глибокий коридор із кімнатами, що пахли хлоркою. Повія занепокоєно поглянула на хлопця.

– Я бачу, ти дуже поспішаєш, – мовила вона.

Фернандіто зітхнув, і жінка заглянула в його неспокійні очі. Вуличний диплом із психології, отриманий екстерном, і практичний досвід підказували їй, що коли клієнт не шаленіє на саму лише думку про ті розкоші сластолюбства, які чекають на нього, то слід гадати, що він відступить, ледве побачивши те смердюче приміщення, яке слугувало їй за місце праці. Або й гірше: покине справу, перш ніж спустити підштаники, не задовольнивши ні статевих очікувань, ні фінансових.

– Слухай-но, серденько, поспіх – не найкращий порадник у таких справах, а надто в твоєму віці, коли загубити голову простіше простого. Цим треба насолоджуватися, як заварним тістечком. Шматочок за шматочком.

Фернандіто пробелькотів щось, що повія сприйняла за капітуляцію перед незаперечними доводами її тілесних принад. Кімната розміщувалася наприкінці коридору. Дорогою хлопець мав нагоду наслухатися засапаного дихання й поштовхів, звуки яких долинали крізь двері. Вираз на його обличчі, либонь, виказав брак культурного багажу.

– Твій перший раз? – запитала повія, відчиняючи двері й пропускаючи клієнта вперед.

Хлопець, змішавшись, кивнув.

– Не турбуйся, новачки – це моя спеціальність. До мене за консультацією заходила добра половина барселонських паничів, щоб я навчила їх перших кроків у цьому ділі. Заходь.

Фернандіто зазирнув до своєї тимчасової криївки. Усе виявилося гірше, ніж він очікував.

Комірчина являла собою зразок убозтва й смороду, втіленого в чотирьох зелених стінах, що лущилися під впливом вологості незрозумілого походження. Подобизна ванної кімнати, до якої зі спальні вели відчинені двері, містила унітаз без накривки, умивальник коричнюватого кольору й маленьке віконце, крізь яке просякало свинцеве світло. Водопровідні труби клекотали й булькотіли, наспівуючи якусь дивну пісню, яка аж ніяк не налаштовувала на любовний лад. Чималий таз біля ліжка натякав на таємниці, дізнаватися які не хотілося. Ложе складалося з металевого кістяка, матраца, який білим був років п’ятнадцять тому, і подушок далеко не першої свіжості.

– Мабуть, я краще все ж піду до себе додому, – вирішив Фернандіто.

– Заспокойся, парубче, усе цікаве лише починається. Щойно я зніму з тебе штани, тобі моя кімнатка видасться незгіршою за номер-люкс для молодят у «Рітці».

Повія підвела Фернандіто до лежака й ледве не силоміць посадила його. Скоривши свого клієнта, вона опустилася навколішки перед ним і лагідно всміхнулася, виявивши макіяж і смуток, який зачаївся в кутиках її очей. Але корислива паволока на її лиці зруйнувала ті залишки нужденницької романтики, яку Фернандіто хотілося б уявляти. Повія вичікувально дивилася на нього.

– Без бабосиків діла не буде, дорогенький.

Фернандіто кивнув. Понишпоривши в кишенях, він дістав гаманець. Очі повії жадібно спалахнули. Хлопець дістав усі гроші, які мав із собою, і віддав жінці, навіть не рахуючи.

– Це все, що в мене є? Цього вистачить?

Повія поклала гроші на нічний столик і зазирнула йому в очі з робленою ніжністю.

– Я Матильда, але ти можеш мене звати, як хочеш.

– А як тебе називають люди?

– Хто як. Сука, шльондра, свиня. Часом називають іменем дружини чи матері. Один кучерявий семінаристик кликав мене «cara mea». Я думала, що він хоче карамелі, а виявилося, що це значить латиною «моя дорога».

– Мене звати Фернандо, але всі кличуть мене Фернандіто.

– Скажи мені, Фернандо, ти вже був із жінкою?

Хлопець непереконливо кивнув. Поганий знак.

– Ти знаєш, що треба робити?

– Річ у тому, що я лише хотів перебутися тут якийсь час. Нам не треба нічого робити.

Матильда насупилася. Ці збоченці були найгіршими. Вирішивши виправити ситуацію, вона взялася розстібати хлопцеві ремінь і стягувати з нього штани. Фернандіто її зупинив.

– Не бійся, сонце.

– Я боюся не тебе, Матильдо, – відказав Фернандіто.

Повія спинилася й пильно подивилася на нього.

– Тебе хтось переслідує?

Фернандіто кивнув.

– Он як. Поліція?

– Схоже на те.

Жінка підвелася й сіла коло нього.

– Ти впевнений, що не хочеш нічого робити?

– Лише побути тут трохи. Якщо ти не проти.

– Я тобі не подобаюсь?

– Я не це мав на увазі. Ти дуже вродлива.

Матильда стиха розсміялася.

– У тебе є дівчина, яка тобі подобається?

Фернандо не відповів.

– Певно, що є. Ну ж бо, скажи мені, як звати твою наречену?

– Вона не моя наречена.

Матильда запитливо глянула на нього.

– Її звати Алісія, – відказав Фернандіто.

Рука жінки опинилася на його стегні.

– Не сумнівайся, я вмію робити те, чого не вміє твоя Алісія.

Фернандіто збагнув, що не має ані найменшої гадки про те, що вміє Алісія чи чого не вміє. І то не через брак розмірковувань на цю тему. Матильда зацікавлено дивилася на хлопця. Потім простягнулася на ліжку й узяла його за руку. Коли Фернандіто придивився до неї у кволому жовтуватому світлі лампочки, то усвідомив, що Матильда набагато молодша, ніж здалося спершу, можливо, лише на чотири чи п’ять років старша за нього.

– Якщо хочеш, я можу навчити тебе, як потрібно пестити дівчину.

Фернандіто захлинувся своєю власною слиною.

– Я знаю, як це робити, – вимовив він не надто рішуче.

– Жоден чоловік не знає цього,