Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон
– Поліція, – оголосив Варґас. – Мені потрібно скористатися вашим телефоном.
Бармен відчинив двері, пропустив його всередину й показав на апарат біля початку барної стійки.
– Приготувати вам щось, доки телефонуєте?
– Одне кортадо, якщо вам неважко.
Доки бармен порався коло кавника, Варґас узяв слухавку й набрав номер центрального комісаріату. Пес сів коло нього й дивився на поліціянта сонними очима, кволо виляючи хвостом.
– Пустуне, не заважай, – кинув бармен.
Доки Варґас чекав з’єднання, вони з Пустуном оглядали один одного, оцінюючи, хто з них старіший і спрацьованіший.
– Скільки років вашому псові? – запитав поліціянт.
Бармен стенув плечима.
– Коли цей бар дістався мені, Пустун уже був тут і вже хилився від найменшого вітерцю. А відтоді минуло десять років.
– І якої це він породи?
– А всякої.
Пустун перекинувся на бік і продемонстрував голе рожеве черево. У слухавці хтось кахикнув.
– З’єднайте мене з Лінаресом. Це Варґас із Головного управління.
За якусь мить на лінії почулося коротке клацання, і пролунав Лінаресів голос, у якому вчувалися нотки іронії.
– Я гадав, ти вже в Мадриді, Варґасе, збираєш медалі.
– Я затримався на кілька днів, щоб подивитися на парад велетнів і голованів [115].
– Краще не звикай до Барселони, у нас тут вакансій нема. Навіщо я тобі знадобився так пізно вночі? Тільки не кажи, що в тебе погані новини.
– Залежить, як подивитися. Я на Вальвідрері, у барі біля зупинки фунікулера.
– Там найкращі краєвиди всієї Барселони.
– Либонь, маєш рацію. Кілька годин тому я бачив труп в одному з будинків на Водній магістралі.
Варґас не без задоволення почув, як товариш пирхнув у слухавку.
– А щоб тебе чорти вхопили! – вилаявся Лінарес. – Обов’язково було це робити?
– Ти не хочеш мене запитати, хто покійник?
– Ти мені однаково цього не скажеш.
– Сказав би, якби знав, хто він.
– А може, краще розповіси, навіщо ти о такій пізній годині лазиш там? Практикуєшся в гірському туризмі?
– Треба було дещо уточнити. Ти ж знаєш, як воно є.
– Атож. Я так розумію, ти сподіваєшся, що я зараз витягну якогось слідчого суддю з ліжка, щоб скласти протокол на тіло?
– Якщо це не завдасть тобі надмірного клопоту.
Лінарес пирхнув знову. Варґас почув, як він крикнув до когось.
– Дай мені годину-півтори. І якщо тобі не важко, зроби мені таку ласку: більше не знаходь мертвяків.
– Як скажеш.
Варґас поклав слухавку й запалив цигарку. Філіжанка гарячого кортадо чекала на барній стійці. Бармен знічев’я зацікавлено поглядав на поліціянта.
– Ви нічого не чули, – попередив його Варґас.
– Не турбуйтеся, я глухіший за Пустуна.
– Можна зробити ще один дзвінок?
Бармен стенув плечима. Варґас набрав номер квартири на вулиці Авіньйон. Відповіді довелося чекати кілька хвилин. Урешті-решт слухавку підняли, і на тому кінці почувся шелест дихання.
– Алісіє, це я. Варґас.
– Варґас?
– Тільки не кажи, що ти мене вже забула.
Запала довга мовчанка. Голос Алісії звучав наче з акваріума.
– Я гадала, що це Леандро, – протягло відказала вона.
– У тебе якийсь дивний голос. Ти пила?
– Коли я п’ю, голос у мене нормальний, Варґасе.
– Що ти вживала?
– Склянку теплого молочка, потім проказала молитву й пішла до ліжечка.
– Де ти була? – запитав поліціянт.
– Вечеряла з Даніелем Семпере.
Варґас надовго замовк.
– Я знаю, що роблю, Варґасе.
– Ну, коли ти так вважаєш…
– Де ти?
– На Вальвідрері, чекаю на поліцію і суддю, щоб вони склали протокол на тіло.
– Що ти їм сказав?
– Що пішов до будинку Маташів, щоб дещо уточнити, і натрапив на несподівану знахідку.
– Вони тобі повірили?
– Ні, але в мене лишилися хороші друзі в Управлінні.
– А про тіло? Що ти їм збираєшся розказати?
– Що не знаю вбитого, тому що бачу його вперше у своєму житті. Що, власне кажучи, є цілковитою правдою.
– Твої друзі знають, що тебе звільнили від цієї справи?
– Цілком можливо, що вони дізналися про це раніше від мене. Тут ґав не ловлять.
– Щойно тіло ідентифікують, новина про нього дістанеться Мадрида. І Леандро про все дізнається.
– Отже, у нас кілька годин запасу, – вирішив Варґас. – Це якщо пощастить.
– Фермін тобі щось казав? – запитала Алісія.
– Самі лише добірні афоризми. А ще сказав, що вам двом треба поговорити.
– Я знаю. Він не казав про що?
– Ми з ним зблизилися, але не настільки. Мені видається, що Фермін вважає тебе кимось зі свого минулого.
– Що ти робитимеш далі?
– Щойно слідчий суддя складе протокол, я поїду з тілом до моргу на тій підставі, що це вбивство може бути пов’язаним із моїм розслідуванням. Судмедексперта я знаю ще з часів своєї служби в Леґанесі. Хороший хлопчина. Побачу, що мені вдасться дізнатися.
– Ти затримаєшся там щонайменше до сходу сонця.
– Щонайменше. Кимарну в трупарні. Я певен, що в них знайдеться вільний стіл для мене, – невесело пожартував Варґас. – Усі патологоанатоми – страшенні дотепники.
– Будь обережний. І подзвони мені, коли щось дізнаєшся.
– Не турбуйся. Спробуй поспати трохи й відпочити.
Варґас поклав слухавку й підійшов до барної стійки. Узявши своє, уже ледь тепле кортадо, він спорожнив чашку одним ковтком.
– Зробити вам ще одну?
– Я б не відмовився від кави з молоком.
– Може, рогалика, щоб закусити? За рахунок закладу. Завтра їх однаково доведеться викидати.
– Давайте.
Варґас відламав ріжок непривабливого на вигляд круасана й поглянув на нього проти світла, розмірковуючи над тим, чи це хороша ідея – споживати такий артефакт. Пустун, як і належить його породі, не такий вередливий до харчів, пильно поглядав на поліціянта, нетерпляче облизуючись. Варґас кинув йому шматок, і Пустун ухопив його на льоту. Пес жадібно зжер гостинця й, хекаючи, знову подивився на свого благодійника. В очах його читалася вічна вдячність.
– Тепер вам його не збутися, ось побачите, – попередив бармен.
Варґас знову перезирнувся зі своїм новим найкращим другом і простягнув йому решту круасана, яку Пустун глитнув за одним гамом. «У цьому собачому світі, – подумав поліціянт, – коли ти робишся старим і навіть здоровий глузд уже зраджує, шматок черствого хліба, кинутий із ласки або із жалю, здається тобі наїдком богів».
Обіцяні Лінаресом півтори години перетворилися в добрі дві. Побачивши нарешті, як світло фар поліцейської машини й автофургона з моргу розтинає мрячку на своєму шляху догори, Варґас
