Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон

Він простягнув руку до Ендайї, плачучи від удячності, не соромлячись того, що поліціянт бачить його в такому стані: напівголого, покаліченого, у власному лайні й сечі. Ендайя ступив крок до нього.

– Скільки я вже тут? – запитав Вальс.

Ендайя не відповів.

– Із моєю донькою Мерседес усе гаразд?

Ендайя мовчав. Вальс, хапаючись за пруття, із превеликими труднощами зіп’явся на ноги й опинився на одному рівні з поглядом поліціянта. Той дивився на нього без жодного виразу. Невже він знову марить?

– Ендайє?

Чоловік дістав цигарку й запалив її. Вальс відчув запах тютюну, уперше за весь той час, що видавався йому довгими роками. Нічого приємнішого він не нюхав у своєму житті. Він гадав, що цигарка призначалася йому, аж доки не побачив, як Ендайя підносить її до рота й глибоко затягується.

– Ендайє, витягни мене звідси, – попросив він.

Очі поліціянта зблиснули поміж звоями диму, що злинали з-посеред його пальців.

– Ендайє, це наказ. Витягни мене звідси.

Чоловік усміхнувся й затягнувся ще кілька разів.

– Твої друзі на тебе образилися, – урешті сказав він.

– Де моя донька? Що ви їй зробили?

– Нічого. Поки що.

Вальс почув чийсь голос, що здійнявся розпачливим зойком, і навіть не усвідомив, що це його власний. Ендайя кинув недокурок у камеру, Вальсові під ноги. Поліціянт не змінився на обличчі, коли в’язень, побачивши, що він іде, з останніх сил кинувся лементувати й битися об темничні ґрати, доки не впав, знеможений, на коліна. Дверцята вгорі загрюкнулись, наче надгробна плита, і темрява знову оповила Вальса, холодніша, ніж будь-коли.

23

Серед небезпек, що чигають у самому серці Барселони на охочих до пригод, удосталь і неприступних місць, і потаємних безодень. Випробування ж для найхоробріших – це Цивільний реєстр. Варґас іще здалеку побачив його пошарпаний, підправлений шлакоблоками фасад і зітхнув. Запнуті фіранками вікна, немов набундючене обличчя мавзолею, попереджали нерозважливого подорожнього, щоб той навіть не думав добутися всередину. Подолавши першу перешкоду у вигляді дубових дверей, що перепиняли вхід простим смертним, Варґас опинився перед наступним бар’єром – стійкою реєстратури, за якою сидів чоловічок і без жодного натяку на приязність пугачем зиркав на новоприбулого.

– Доброго ранку, – привітався Варґас мирним тоном.

– Ранок був би добрим, якби зараз були приймальні години. А згідно з оголошенням, яке висить надворі, ми приймаємо з одинадцятої до першої, з вівторка по п’ятницю. А сьогодні понеділок, восьма година тринадцять хвилин ранку. Ви не вмієте читати?

Варґас, загартований у боях із цим маленьким тираном, що живе не в одному чиновникові, який володіє гербовим папером і офіційною печаткою, прибрав люб’язний вираз зі свого обличчя й сунув своє посвідчення просто під ніс черговому. Чоловічок сковтнув слину.

– Але ж ви то вже напевне вмієте читати.

Черговий мало не захлинувся слиною. Куди й поділося його невдоволення.

– Слухаю вас, пане капітане. Прошу вибачення за непорозуміння. Чим я вам можу допомогти?

– Я хотів би поговорити з кимось, хто тут у вас головний, і бажано, щоб він не був таким кретином, як ти.

Черговий миттю схопив слухавку і став викликати якусь сеньйору Луїсу.

– Мені байдуже, – пробубонів він. – Скажи їй, щоб негайно спустилася сюди.

Чоловічок поклав слухавку, обсмикнувся й, опорядившись, поглянув на Варґаса.

– Пані директорка зараз вийде, щоб вас прийняти, – оголосив він.

Варґас присів на дерев’яну лавку, не спускаючи очей з чергового. За кілька хвилин з’явилася крихітна жіночка з волоссям, зібраним у хвостик, і в окулярах без оправи, за якими ховалися проникливі очі. Жінка здійняла одну брову й без жодних пояснень, на ходу, зробила правильний висновок про те, що тут відбулося.

– Не сердьтеся на Кармону, із нього багато не візьмеш. Мене звати Луїса Алькайне. Чим я можу вам допомогти?

– Моє ім’я Варґас. Я з Головного управління поліції Мадрида. Мені треба звірити номери свідоцтв. Це важливо.

– Тільки не кажіть, що це також терміново, – тут такі слова приносять нещастя. Можна глянути на ваші номери?

Поліціянт простягнув їй список. Донья Луїса кинула на них оком і кивнула.

– Вам прибуття чи вибуття?

– Перепрошую?

– Ці ось – номери свідоцтв про смерть, а ці – про народження.

– Ви впевнені?

– Я завжди впевнена. Не дозволяйте ввести себе в оману моїм зростом.

Луїса мала усміх хитрої кішки.

– У такому разі я хотів би поглянути і на ті, і на інші, якщо це можливо.

– Усе можливо в дивовижному світі іспанської бюрократії. Прошу за мною, пане полковнику, – мовила Луїса, притримавши Варґасові двері за стійкою.

– Я лише капітан.

– Яка прикрість. Із того, як налякався Кармона, я зробила висновок, що у вас мусить бути якесь високе звання, уявляєте? А вам не надають титули за зростом?

– Я вже давно росту донизу. Роки беруть своє.

– Повірте, я вас розумію. Коли я вперше з’явилася тут, то виглядала, як балерина, а тепер – самі бачите.

Варґас ішов за директоркою коридором, якому не було кінця-краю.

– Мені здається, чи ця будівля справді зсередини більша, ніж іззовні? – запитав він.

– Ви не перший, хто це зауважив. Щоночі будинок виростає на якусь дещицю. Подейкують, що він харчується працівниками в неоплачуваній відпустці та практикантами, які засинають над особовими справами. Тож я на вашому місці малася б на бачності.

Коли коридор нарешті завершився, Луїса зупинилася перед масивною, схожою на церковну, брамою, на вершку якої хтось почепив аркуш паперу із написом:

Лишай терпіння всяк, хто входить…

Луїса штовхнула двері й підморгнула Варґасові.

– Ласкаво просимо до магічного світу проштампованих паперів і двопесетових ордерів.

Перед Варґасом постало паморочливе видовище: громаддя книжкових полиць, драбин і картотек простягалося вдалечінь під склепінням стрільчастих арок, наче на картині флорентійської школи живопису, а лампи, підвішені хитромудрою конструкцією вгорі, цідили порошнисте світло, що спадало додолу, немов обтріпана завіса.

– Матір Божа, – пробурмотів Варґас. – Як тут узагалі можна щось знайти?

– Задум полягає в тому, щоб тут справді нічого не можна було знайти, одначе, якщо до ваших послуг спритні й умілі руки помічниці, тут можна роздобути навіть філософський камінь. Дайте мені ваш список.

Луїса привела Варґаса до стіни, заставленої шафами з теками, що здіймалися аж до стелі. Директорка клацнула пальцями, і з’явилося двійко старанних на вигляд працівників.

– Мені потрібні книги з секцій від 1 до 8В з 1939 до 1943 роки і з секцій від 6С до 14 за той самий період.

Працівники подалися шукати драбини, а Луїса тим часом запропонувала Варґасові присісти за один з робочих столів посеред зали.

– Чому тридцять дев’ятий? – запитав поліціянт.

– Усі