У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко

Дід Павло любив наставляти всіх словом: “Учовпуй мені, що кажу!”, першу групу Степанкову називав “ферою”, Ярисині пуклі “фигельками”, їхню хату “халабудою”. “Їжте не швидко,” - казав, - “а хаміль-хаміль та і йдіть уже!” “А ти ото “харашу”-заростів не носи, дівчино, бо що з неї тепла, кажу?” Метелицю називав “хвижею” і “хвищею”, стежку “хідкою”, вередування “химородством”, Степанка “хлонем” або “хлопком”, привиду  “хохом”, свого кожушка “хутрянкою”, нісенітника “цимбалом”, пастушу гирлигу  “ціпугою” або “ціпурою”, пояс “чересом”, чужака “чужосільцем”. Слухати його мову, найпаче Петрикові, було неймовірно цікаво.

Дід Самох більше мовчав, човгав навкіл хати, поправляв чи й прив’язував снопки, що утеплювали стіни хижі знадвору, або всідався на дровітню і просиджував цілі години мовчки та незворушно, щось думаючи своє. Він також часом приносив дітям окраєць хліба, цибулину, жменю насіння із соняхів чи гарбузів і все говорив:” Це від зайця!”

Таким чином, діти були увесь час під наглядом, і Домашка з того тішилася, бо все мала настанову, що та як робити сьогодні і завтра, а від дідів до того ж – похвалу за “пантелик”-кміт.

Та осінь уже не йшла, не брела, а збігала туманами, що опадали в приморозки, і не лише шуміла Бором, а й гула погрозливо у верхів’ях вітрами чи остудливо й тужно, плачно та ридно завивала разом із дідовим Самоховим Бровком. Дівчині доводилося все більше спалювати дрівець у печі і грубі, беручи їх знадвору, ощаджуючи ті, що були у другій половині хати. Смута за матерею тривожила її, але про те вона не обмовилася ні разу ні зі школярами, ні з дідами. Вечори ставали із-за отих завивань острашливими, як і ночі, але молода господиня кріпилася і хоробрилася із усіх сил, запалюючи, коли школярі сиділи над уроками при каганці, ще й скіпки в челюстях печі.

Одного тихого ранку в природі геть озиміло. Разом з морозцем село прямо занесло снігом, зробило все його білим, і з підбірного пагорба воно здавалося накритим нерівною розписаною габою, крізь яку тільки сліпцями-очима-віконцями та дверима проглядало на світ. Повсюди, особливо на шляхах та стежках-протоптах, кладках та греблях, зима за ніч наклала цілі заструги заметів, одашила дерева і очерети боліт, пацьорками-вістряками навішала, мов коралями, стріхи, а на отому відлюдді, де одиноко і сиротливо стояла дідова Тимошева Скачкова хижа-хата з чужими малими дітьми в ній, і поготів нанесла того снігу так багато, що діди тепер ледве добиралися до неї та своїх піднаглядних мешканців.

Того дня, як часом і пізніше, Ганнині діти через оту заметеність не пішли до школи. Для Домашки те вилилося в плач у цей день, але сніданки в школі в наступні дні, а ще старання старшої сестри та дідів потягли їх гуськом на навчання і через замети та хвирси. Це було втіхою для Домашки, бо економився сніданок – хай і бовтанець із затірки чи кваші. На комині гірки висушеної, як те маслаччя, макухи і без того на очах танули, що крига на сонці, порожніли і торбинки та вузлики з пшоном та крупами, ячменем та кукурудзою, а про матір, на страх дітям, не було ні слуху, ні духу.

Більше всіх, звичайно, переймалася тим Домашка, часто даючи сльозам волю, коли була самотньою в хаті. Дівчина не по роках у горі здоросліла за місяць часу, задорослів, суплячи брови при згадці про матір, і Петрик, стало ретельнішим навчання від того і в решти – сиділи вони на уроках мовчко, слухали учителів уважно, а час ішов поволі, пиняво, заглиблюючи все в зиму, хоч хурделило і сніжило, на щастя, менше, заступившись тріскотливими морозами в тиші і скованості.

Одного ранку, як лиш Домашка спровадила в путь школярів, в хату нежданно прибився геть заінеєний памороззю дід Самоха, чимось перелякавши дівчину.

- Як ви тут? – не привітавшись за звичаєм, настрашено оглянув він півтемряву оселі. – Були у вас гості чи Бог проніс їх?

- Як-кі гості, діду? – аж йойкнуло в Домашки у грудях страхітливе питання.

- Ходять по селу активісти бригадами і забирають у викачку все їстівне в людей по хатах і дворах, - притишив він голос. – В мене і квасолю в горняті навіть забрали. Ще слава Богу, що добрі люди попередили, а то б лишився зовсім ні з чим., - присів він на кінчик лави в порозі. – Макуху ото й торбинки викинь зараз же в сніг, - задрав він голову на комина. – А те міща під поликом з чим же?

- З кукурудзою, яку ще не потовкли ми.

- Також у сніг його, дівчино!

Домашка кинулася знімати із комина торочки та торбинки, як почулися чиїсь кроки і шарудіння на вулиці, а за мить переляку і дід Павло застовбичив у своїй толбі-хутрянці без талії.

- Як ви тут, Домашко? Ти? – угледів він Самоху на лавці. – Біда вас і Божа кара минула? – розглядався він у потемках. – У нас із бабою забрали пшоно та висівки і навіть буряки та картоплю.

Довгі години діди прибивали під поликом вішала для торбочок і вузликів, ховали з Домашкою у мішечках кукурудзу, ячмінь, пшеницю і сою, забравши їх із чуланчика, у сніг.

- Тепер не бійся, а нас пробач, мусимо йти собі, бо ще лиха накличем, - пішли вони так же, як і появилися, спішно в різні боки.

І таки велику поміч учинили вони дітям, бо через якусь часину забуту світом дідову Тимошеву хату навідали викачники, загледівши із віддалі дим над бовдуром.

- З ким ти живеш тут? – звернувся один із гостей, як ті увалилися цілою юрбою в оселю переляканої Домашки.

- Та ж закривайте двері, дядю! – гукнула з жахом мала господиня, показуючи на клубки морозу, що котилися із відкритих дверей через поріг. – Живу? Із Петриком, Ярисею,