У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко

- А де ж вони тепер? – спитала грубо якась геть закушкана жінка.

- Пішли в школу і прийдуть після обіду, - поправила дівчина двома руками спідничку.

- В цій же халупі давно ніхто не жив, - ніби виправдовувався один із прийшлих.

- А тато ж і мати де? – не звернула уваги закушкана на сказане напарцем, оглядаючи голість хати і Домащину худобу.

- Тато на роботі далеко, а мати поїхали до них та й не вернулися досі, а мали і нас туди забрати, - пояснила вона, як її вчила Ганна.

- То ти сама і топиш та вариш? – питала жінка, струшуючи рукою голову від інею.

- Топлю і варю, як випросимо щось у людей, - почервоніла Домашка від зненавику брехати. - В школі школярам сніданки дають, Петрусь і мені оладка приносив учора, - додала вона, дивлячись на воду, що розтікалася із обмерзлого взуття прихідців.

- Оглянь, Свириде, ту половину і двір, - скомандувала по мовчанці жінка тому, який  запевняв, що в цій хижі давно ніхто не живе. – Закопане або сховане щось маєш? – запитала знову жінка, оглянувши купу ганчір’я на полику і гарбузи під ним.

- Коли б то мали, то хіба б жебрали по людях? Гарбуз он печу в челюстях, - перегодивши, відказала Домашка. – Та ви сідайте на лавку, як чогось прийшли, - розжалобила дівчина тими запросинами бригаду.

- Нема чого нам тут робити, - владно проказала жінка. Їй кинулася у вічі морозна смужка інею в кутику хати, крига на дверях біля притворів, рядняна ганчірка, що навіки вмерзла в поріг. – Одна голість тут!

- Ні в другій хаті, ні в дворі нічого не виявив, - зайшов знадвору в цю мить Свирид, ховаючи засніжену залізну ковіньку під полу.

- А ти ж чому не в школі? – щось своє думала закушкана гостя.

- А хто ж хату топитиме і стерегтиме? – відповіла мала господиня, звівши очі.

- Пішли, товариші, марно час тратимо, - оглядаючи голий верстат,  скомандувала жінка, і випустивши у відкриті навстіж двері юрму, додала, - заяву на ім’я директора школи напиши, щоб дав поміч. Чуєш? Він обов’язково допоможе, - закрила вона за собою, останньою, двері у морознім парові. – Куркулята вони якісь, чи що? – донеслося до Домашки з-під вікон, коли юрба проходила під хатою.

- Таким таке і життя мусить бути! – донеслися до дівчини слова Свирида.

Аж згодом, як мала господиня прийшла до себе, вийшла у двір. Юрба, хитаючись в ході між заметами, скрипливо чвалала гуськом від їхньої хати до села, аж геть розтягнувшись.

- Слава тобі, Боже! – перехрестилася Домашка, зітхнувши. – Спасибі дідам, а то б і у нас забрали все, - подумала вона, як вернулася в хату, стряснувшись від морозу. Оті діди стали їй раптом більше, ніж рідними, а ці останні – бандитами.

Та того таки дня сталася іще одна пригода у дівчини. Домашка вже підмела хату, засипала із ворочка, що був учеплений до підпілля, у горня сої, склала знову в порядок на полику рядна і різне ганчір’я, принесла води з криниці і присіла на ослінчик спочити, бо почала крутитися голова, як рипнули раптом спершу сінешні двері, злякавши її, а невбарі відчинилися і хатні раптово.

- Чи тут живуть, дівчино, Янчуки? – переступив з морозу поріг до хати якийсь дядько у башлику.

- Тут, а нащо вони вам? – відповіла на питання питанням Домашка, вглядаючись у нового пришельця.

- Батьків товариш я, - розкушкував гість голову із башлика, поклавши і його, і вузлика на лаву і присівши. Якусь мить він розглядав дівчину і хату, обриваючи з вусів бурульки морозу. – В Чигирині у вашій хаті вів лікнеп у ту останню ніч, як вибралися. Пригадай-но! Ти ж Домашкою будеш? – спитав стишено. – Про матір нічого не чути?

- Не чути, - ледь стримувала в собі зойк Домашка. – А ви, може, щось чули?

- Ні, дитино, не чув нічого. Щось забарилася вона в дорозі, - сказав сумовито. – Але те нічого, - раптом спохопився. – Дорога далека, то і вдвох добиратимуться чимало часу. Напевне, їй довелося почекати там батька, поки реабілітували, - подивився гість на злякану і бліду Домашку. – Чи є у вас папір, ручка та чорнило в хаті? – запитав, щось роздумуючи, згодом.

- Є! Чого ж!? І ручка, і невиливайка, і зшиток.

- Бери все, наладовуй та будеш писати хутенько, - скомандував пришелець, в якому Домашка признала вчителя Жабка. – Пиши ось тут так, - підійшов він до полика, на якому дівчина приготувалася писати, вмокнувши перо: “Директорові школи-семирічки! Від дітей червонокозака Янчука Карпа Дорошевого: Домашки, Петрика, Ярисі, Лідуні, Тані та Степанка, що вчаться у вашій школі, а живуть в селі під Бором.”

- Так я ж не вчуся! – спинилася Домашка розгублено і запитливо подивилася на вчителя, звівши очі.

- Не вчишся, бо не маєш можливості і доглядаєш школярів, а мусіла б учитися. Звати мене Петро Овдійович, запам’ятай собі. Директор в школі новий і чужий, поможе.

- Добре, Петре Овдійовичу, запам’ятаю, - такнула головою Домашка. – Тільки ж …

- Отож, пиши далі: “Заява. Живемо ми, малолітки, без батька й матері, бо його незаконно засудили, а вона поїхала в Сибір, щоб його пересудили, і як чули, невдовзі вони повернуться разом, а нам до того часу немає чого їсти, то просимо виділити нам допомогу. Виділіть, що можете, щоб ми могли дочекатися батьків і не переривати навчання для жебрання.” Підписуй і сама отут, - вказав Петро Овдійович пальцем, - і решта дітей хай підпишуть нижче, кожний своє ім’я.

- Так Степанко