Засвіти - Андрій Хімко

Форкали й бухкали, тупаючи застояними ногами, припнуті до мажар коні, ремигали на вигоні в спокійній зажурі воли, смачно пережовуючи весільні дні. Стомлено бродили по двору в потемках після порання Корній і Сабрі. Щось наспівувала тихо в темноті Христина, допоруючись, лунали опізнілі вигуки і за двором, і в Мерефі...

— Бажаний мій, любий,— шептала, як у лихоманці, Софія, задихаючись пахощами сіна, колотнечею в грудях, соромом близькості чоловіка, страхом рокованого і тремом бажання...

— Я-я-а, радосте і втіхо моя! — палко вторив, голублячи її, Іван.

— Дай хвилечку передихнути,— відіпхнулася вона,— і... помолитись!.. Боже Всевишній!.. Боже всесильний!.. Боже всеславний! — зашептала в екстазі.— Пошли нам щастя, талан і нерозлук до скону!.. Пошли, боже!..

Наступного дня не встигла Мотря з Домною та Христиною ще й столи заставити, як у двір залетіли вскач два вершники. Поглянувши у вікно, Домна одразу й пізнала в них сотника Івана Дикого і дебелого товстуна, міського війта Нелюба.

— А ми оце з кумом обмовились, та до вас на рахту,— першим переступив поріг Дикий-Дзиковський.

— Так кляті молодиці натовкли мене вчора в отій циганщині, що й досі не оговтаюсь,— скаржився війт, перевалюючись у хату, і, перехрестившись до ікон, потягнув донизу кінчики вусів, що нагадували сягнистого сажня, підвішеного під широкою ріпоподібною копицею м’ясистого носа.— Волів тобі давно сказати, пані-господине, та все часу бракувало. Воно недобре ото, що ти отого Мамая поряд із іконами начепила,— вказав він пухлим вказівцем на притьмарений часом портрет бандуриста.— Може, воно й гріх навіть...

— Не я, а покійний чоловік, пане війте, поставив його, то мушу виконувати його волю. А портрет цей — то і в батьковій ще хаті виставлений рядом з образами був, то чому б мала того не наслідувати?..

— А найпаче та Оришка,— взявся Нелюб за потилицю, продовжуючи своє, ніби й не говорила господиня щойно про ікони,— Катеринина... Так уже періщила, окаянна, що й нікуди. А приказували як при тому? Мені й сам пан воєвода того посоромився б говорити.

— Провинилися, мабуть, ви, війтоньку, чимось перед ними,— розвела руками Мотря.— Самі ж знаєте, яка правдолюбка та Оришка. Та й живемо ми на виду в людей, то... Та сідайте ж за стіл, пригощайтесь, то, дасть бог, і полегша прийде!— припрошувала вона, дорозставляючи страви.

— День добрий і дому, і гостям у ньому,— вступив у хату Корній, підпираючи і підштовхуючи в хату несмілого Сабрі.— Чи ми... бо вже пора ніби? — подивився він на Мотрю.

— Та вже й перепорило, проходьте!..

— Добрим хай буде й веселим! — переступив за ними і дидаскал Вустим.— А де ж це молоді ваші, паніматко? — оглянув він присутніх.— Чи, може, вже того?..

— Сідайте, пане Вустиме!.. Не того... вони не забаряться,— заспокоїла його збоку Домна, наливаючи куманці напоями.

— Змовилися ви всі, чи що, спозаранку? — ввійшов знадвору Артем, заправляючи лівицею за пояс правий порожній рукав.

— Е-е-е! Не кажи так, бо добрим людям спозаранок, а пані-господині обід небаром буде,— в тон йому сказав Іван Разя, вступаючи в хату.

— Кажуть же старі люди: аби нагода, а гостей пан біг завжди пошле,— показався в дверях веселий після ранкової прогулянки верхом Іван Сірко.— Ходімо, брате, за стіл, чого розгубився? — повів він упівобнім побратима.

Корній узявся наливати запашною медівкою братини та келишки, Сабрі розставляв їх, як з покою вслід за Христиною разом стали на поріг Софія й Мокрина.

— Добридень вам хай пан біг дасть ясний, дорогі батьки й гістоньки! — змовливо поклонилися низько обидві молодиці.

— Того ж і вам хай пан біг дасть,— вихопився війт, масним оком окинувши прийшлих.— Ми оце з кумом Іваном прийшли подивитися на вас, бо всі дні за напоями та наїдками не було й коли,— потягнув він до себе братину і, зрозумівши свою необачність, прийнявся ретельно її розглядати.

— Сідайте, діти, до нас... Хай ноги — для дороги,— виручила всіх зніяковілих Мотря, непомітно оглянувши пильним оком молодих.— І ти сідай, молодице, бо в ці дні то ні їсти, ні пити не було коли тобі,— перекинула вона уміло увагу присутніх на Христину.

— То за щасливе подружжя, панове! — підняв келиха Слимаченко, як усі розсілися.

Смачні страви та міцненька медівка перемовки на час вгамували, та як чоловіки, опорожнивши по третій братині, заморили голод, язики застільників розв’язалися.

— То як же ви тут? — не слухаючи оповідей дидаскала Вустима, звернувся Разя до Дикого через стіл.

— Та як сказать, пане-отамане? — глянув запитливо сотник на того.— То хвалили господа-бога, а тепер і царя добавляємо потроху,— опустив він спохмурніло очі.— Видно, як розбагатіємо, то, спини деручи, а поли ламаючи, і царятам та боярам молитися будемо, бо вже почали те робити. Одні падають, а другі — піднімаються, як на коромислі ото... Декого й жадоба згризає до смерті...

— Не така вже й біда, що жадоба в людей буває, біда, що вона — набагато ширша за рота в декого! — підняв вказівця Разя, обдаючи Дикого загадковим поглядом.