Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен

мій гардероб і те, що Лойс полюбляла називати «доглядом за собою». Я звик носити тридцятидоларові костюми, по кілька днів не міняти сорочки, по два місяці не стригтися, ходити в нечищених черевиках, у капелюсі з обвислими й пом’ятими крисами, не звертати уваги на свої обламані й не завжди чисті нігті. Я не вважав звичку прасувати штани своєю насущною потребою. Попервах, поки я дивився на Лойс лише як на машину для насолоди, я не заперечував проти деяких незначних змін у моїй зовнішності. Та тільки-но збагнув, що звуки, які вилітають у неї з рота, скидаються на людську мову і являють собою не просто прояви голоду або ситості стосовно до їжі чи парування, в мені почав наростати опір. І чим настійніше мені накидали той «догляд за собою», тим дужче я опирався. Дедалі частіше зникали звичні предмети мого гардеробу, і їх підмінювали відкриті або й анонімні дарунки. Спочатку я пояснював ці дарунки недоречним, але щирим прагненням зробити мені приємність. Та зрештою зрозумів, що дародавицю найменше цікавило те, чи будуть мені приємні її дарунки. Криза настала, коли я взявся чистити черевики новою краваткою. Зчинилася сварка — перша з цілої низки сварок, викликаних різницею наших смаків щодо галантереї. І з цього приводу мене теж позбавляли солодких утіх.

Мене позбавляли тих утіх з багатьох приводів. Але ця покара ніколи не тривала довго. Іноді я капітулював і просив пробачення. Спочатку мої вибачення були скрушні і в ту хвилину навіть щирі, хоч часом за цією щирістю ховався жаль до себе. Та згодом вони стали справжніми шедеврами лицедійства, іронії і double entendre75, і я лежав у ліжку й проказував їх, відчуваючи, як кривиться в темряві моє обличчя від самовдоволеної хитрості, гіркоти й огиди. Одначе далеко не завжди я не витримував перший — часом пухкенька Лойс-машина брала гору над сухою і черствою Лойс-людиною. Вона кликала мене до себе голосом, здавленим від ненависті й у подальшому дійстві відвертала від мене обличчя, а коли й дивилася на мене, то був лютий погляд зацькованої тварини. Траплялося й так, що вона не кликала мене, а здавалась у розпалі бійки, яку заводила сама, і то навсправжки, і яка виявлялася не під силу черствій Лойс-людині й давала перевагу другій Лойс. Та хоч би хто з нас здався перший, після того ми незмінно доводили серед сколошканих простирал, затаївши ненависть і ображену гордість, що ми з нею, як твердила Лойс своїм гостям, чудово пасуємо одне до одного сексуально. І ми таки пасували.

Та саме те, що ми так чудово пасували одне до одного, призвело до того, що я, скоряючись глибоко закладеному в мені інстинктові самозбереження, зрештою став водитися із звичайними повіями. Я працював тоді на вечірній випуск і здавав свою писанину десь під другу годину дня. Випивши чарку-дві й підобідавши в якійсь харчівні, а потім, вихиливши ще зо дві чарки й погравши в більярд у журналістському клубі, я йшов навідати котрусь із своїх подружок. А вже після того, за пізнім обідом — якщо встигав додому до обіду — і ввечері, з дослідницькою безсторонністю й містичним почуттям духовного відродження вивчав Лойс. Дійшло навіть до того, що я зміг майже безвідмовно викликати в себе одну зорову ілюзію. Дивлячись на Лойс в особливий спосіб, я бачив, як вона починає поступово віддалятись і як водночас починає звужуватись і видовжуватися кімната, аж поки все ставало таким далеким, наче я дивився у бінокль з другого боку. Ця вправа давала мені неабияку духовну наснагу. Зрештою, я досяг такого ефекту, що в ті вечори, коли Лойс не просто сиділа похмура й мовчазна, а заходилася лаяти мене на всі заставки, навіть голос її долинав неначе здалеку та й звернений був не до мене.

А потім настала завершальна фаза — фаза Великої Сплячки. Щовечора одразу ж після обіду я лягав у ліжко й міцно засинав, із солодким відчуттям поринаючи все глибше й глибше у звабну чорноту, і вранці якомога довше не розплющував очей. Іноді я йшов спати, навіть не чекаючи обіду й тим позбавляючи себе приємності поспостерігати Лойс. Пригадую, наприкінці весни це зробилося в мене мало не звичкою. Я приходив додому після своїх щоденних справ, запинав вікно спальні шторою і лягав у ліжко, а з-за країв штори точилося м’яке світло, на деревах у сквері біля будинку цвірінькали й щебетали пташки, і з дитячого майданчика долинали дзвінкі голоси малечі. Коли лягаєш спати в кінці весняного дня чи з самим початком сутінків і чуєш ті звуки, тебе огортає дивовижний спокій — певно, такий спокій почуває людина на схилі віку після чесно прожитого життя.

Але ж була ще Лойс. Інколи вона приходила до мене в спальню — на той час, щоб висиплятися досхочу, я перебрався в кімнату для гостей,— сідала на край ліжка і починала довго й нудно розписувати, який я поганий; до того ж досить одноманітно, бо хисту до слова їй бог не дав і вона мусила напирати на три-чотири загальновживані епітети. Іноді вона била мене кулаками. Її маленькі білі кулачки були досить кволі, і орудувала вона ними суто по-жіночому. Я любісінько спав собі під її бубоніння і навіть тоді, коли вона молотила мене по спині чи боках своїми кулачками. Іноді вона плакала й нарікала на своє нещасливе життя. Раз чи два вона навіть шаснула до мене під ковдру. А іноді відчиняла двері до моєї спальні й запускала у вітальні патефон, та так, що аж стіни двигтіли. Але де там! Я міг спати під усе що завгодно — чи майже під усе.

Та зрештою одного ранку я розплющив очі й відчув над собою перст Провидіння, і тоді я зрозумів, що час настав. Я виліз із ліжка, спакував валізу, вийшов за двері — і більш не повернувся. Ні до тієї модерної квартири, ні до красуні Лойс, що з нею ми так чудово пасували одне до одного.

Відтоді я її так і не бачив, але уявляю собі, яка вона тепер, коли коктейлі, шоколадні цукерки, пізній сон і безмаль сорок прожитих літ зробили своє і з персиковими рум’янцями на щоках, і з перлисто-білими, стиглими, але тугими грудьми, з гнучким станом, з оксамитово-чорними імлистими очима, з соковитими устами, з пишними стегнами. І сидить вона тепер десь на дивані, фігура в неї сяк-так збереглася з допомогою масажистки та еластичних предметів жіночого туалету, які незримо