Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен

Я поминув чоловіка, що йшов мені назустріч, і обличчя його вихорем відлетіло геть, мов підхоплений бурею клапоть паперу чи мов юнацькі надії. І я голосно засміявся.

Я бачив людей, що ходили по базарних майданах невеличких містечок у пустелі. Бачив, як з млявим обуренням відмахується від надокучливої мухи офіціантка в придорожньому ресторанчику, де електричний вентилятор перемішував повітря, розріджене й гаряче, мов подих доменної печі. Бачив роз’їзного торговельного агента, що стояв переді мною біля конторки портьє і казав: «Оце, чоловіче, такий у вас готель! Я замовив телеграмою номер з ванною, а мені його не залишили. Дивно навіть, що в цьому вашому місті взагалі є ванни». Бачив вівчара, що стояв сам-один на великому пласкому пагорбі. Бачив індіанку з очима кольору меляси, що дивилися на мене з-понад купи глиняного посуду, помальованого племінними символами життя й родючості і призначеного на продаж у дешевих крамничках. Дивлячись на всіх тих людей, я відчував величезну силу в моєму потаємному знанні.

Мені пригадалось, як одного разу, дуже давно, коли Віллі Старк ще був підставним пішаком і йолопом, братиком Віллі з провінції, і вперше балотувався на губернатора, я вирушив до червонясто-рудої західної околиці штату, щоб написати звіт про мітинг зі смажениною в Антоні. Я поїхав місцевим поїздом, що годинами сапав і пахкав серед бавовнищ, а потім серед полинової рівнини. На одній невеличкій станції, де він надовго зупинився, я виглянув у вікно й подумав про те, що дерев’яні й дротяні огорожі навколо дощаних будиночків — надто ненадійний захист проти пагористої полинової пустки, що ніби наготувалася наповзти на будиночки й поглинути їх. А ще подумав, що й самі ті будиночки якісь благенькі, нашвидку збиті, неначе вони там не на місці й люди ось-ось покинуть їх, залишивши у дворах випрану білизну, бо не матимуть часу позривати її зі шворок, коли збагнуть, що треба тікати, і то якнайшвидше. Отак я собі думав, та коли поїзд помалу рушив, із задніх дверей одного з найближчих будиночків вийшла жінка з мискою в руках. Вона вихлюпнула воду, подивилася на поїзд, що тягся мимо, а тоді рішуче зайшла в дім. Вона не збиралася тікати. Вона зайшла в дім, де була якась її таємниця, її приховане знання. І коли поїзд уже віддалявся, мені спало на думку, що то я кудись тікаю і треба тікати швидше, бо скоро споночіє. Я подумав, що та жінка знає щось потаємне, і позаздрив їй. Я часто заздрив людям. І тим, кого бачив мигцем, і тим, кого знав віддавна: орачеві, що в квітні тягне через поле першу чорну борозну, і Адамові Стентону. Заздрив людям, що, як мені здавалося, мають потаємне знання.

Але тепер, женучи на схід — через пустелю, у тіні гірських пасом, між пагорбів, по плоскогір’ях — і дивлячись на люд цього величного й пустельного краю, я думав, що мені більше нема кому заздрити, бо тепер і я маю потаємне знання, а коли знаєш щось потаємне, ти можеш здолати все, бо знання — це сила.

У селищі Дон-Хон, штат Нью-Мексіко, я завів розмову з чоловіком, що сидів під стіною бензозаправної станції, заволодівши єдиним клаптиком затінку на сотню миль навколо. То був старий років сімдесяти п’яти, з обличчям, обтягнутим цупкою, немов пересохлою на сонці, шкірою, та водяво-блакитними очима під крисами фетрового капелюха, колись давно чорного. Єдиною примітною рисою в ньому було те, що коли ти дивився на його висхле й безживне, наче в мумії, обличчя, то раптом помічав, як його ліва щока конвульсійно посіпується вгору, до водяво-блакитного ока. Спершу здавалося, що то він хоче підморгнути, але він і не думав підморгувати. Корч, що сіпав його щоку, був цілком самостійним явищем, не пов’язаним ні з його обличчям, ні з тим, що за ним ховалося, і взагалі ні з чим у всьому тому плетиві явищ, з якого складається світ, де ми загубилися. Єдина примітна риса в обличчі старого, той корч жив собі своїм окремим маленьким життям. Я присів навпочіпки біля старого — він сидів на великому клумаку, з якого стирчала ручка лудженої каструлі,— і наготувався слухати, що він скаже. Та слова його були неживі. Живий був лише корч, якого сам старий уже й не помічав.

Після того як мені наповнили бак бензином, я й далі спостерігав те сіпання, раз у раз відриваючи погляд від дороги, бо ми сиділи поряд у машині й мчали на схід. Старий також мандрував у тому напрямку, повертався в рідні місця. Він покинув їх ще в ті літа, коли пилові бурі мало не знесли півкраїни і люди посунули на Захід, наче знавіснілі лемінги79. Тільки людям, що добулися туди, бракувало високої несамовитості лемінгів. Вони не кидалися безтямними юрмищами в блакитний обшир Тихого океану. Хоч це було б і логічно в їхньому становищі: шубовснути у воду й татові з мамою, і дідусеві з бабусею, і крихітці Розі з гнійною болячкою на підборіддячку — та й поплисти всією оравою куди очі світять, збиваючи піну. Але ні, вони були не лемінги, отож осіли в Каліфорнії і почали повільно конати з голоду. А старий не захотів. І тепер повертався до північного Арканзасу голодувати на рідній землі.

— Що та Каліфорнія,— сказав він.— Те саме, що й скрізь, тільки ще гірше.

— Атож,— підтакнув я.— Що правда то правда.

— Теж були там? — запитав він.

Я сказав, що теж був там.

— А тепер додому?

Я сказав: так, тепер додому.

Ми перетнули Техас, і у Шрівпорті, штат Луїзіана, старий залишився, щоб добиратися звідти до свого північного Арканзасу. Я не спитав його, чи він осягнув істину в Каліфорнії. У кожному разі, його обличчя її осягло й було позначене печаттю кінцевої мудрості — під лівим оком. Обличчя знало, що цей корч — живий. Що він — це все. Та коли той нічим іншим не примітний стариган уже лишився далеко позаду, а я все думав про цю його особливу прикмету, мені раптом сяйнуло: коли корч — це все, то що ж у людині може знати, що це все? Хіба лапка мертвої жаби, коли крізь неї пропускають у лабораторії електричний струм, знає, що оте її здригання — це все? Хіба обличчя старого знає про корч, хіба воно знає, що корч — це все? І якщо я сам усього лише корч, то звідки корч, яким я є, може знати, що корч —