Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен

Світу, що йому ніколи не перетворити Кет у Нен77; але той безумний поет глибоко помилявся, бо кожен може перетворити Кет у Нен, а якщо Супостат і справді не міг цього зробити, то тільки через те, що Кет і Нен від самого початку були схожі, як дві краплі води, й, по суті, однаковісінькі, лише позірно різнячись іменами, бо імена нічого не важать і всі наші слова нічого не важать, а є лише пульсування крові й здригання нерва, як ото в лапці мертвої жаби, коли крізь неї пускають електричний струм. І коли, лежачи на ліжку в Лонг-Бічі, я заплющував очі, то бачив у глибокій темряві свого єства, неначе в драговині, колихання і корчі величезної маси людських тіл та відтятих кінцівок, липких від поту, а може, й від крові з незагоєних ран. Та зрештою це видиво, яке я міг викликати, заплющивши очі, здалося мені просто сміховинним. І я голосно засміявся.

Я голосно засміявся, а тоді, ще трохи подивившись на розмірені спалахи неонової реклами у сизому тумані, заснув. А коли прокинувся, став збиратись їхати назад до всього того, що привело мене сюди.

Багато років тому на залізному ліжку в моїй кімнаті лежала, заплющивши очі й згорнувши руки на грудях, роздягнена дівчина, і я був такий зворушений її покірливістю, її довірою до мене й значущістю тієї хвилини, яка мала ввергнути її у повноводий темний потік життя, що не наважився доторкнутися до неї і в замішанні вигукнув її ім’я. Тоді мені бракувало слів, щоб визначити почуття, яке охопило мене в ту хвилину, та й тепер важко їх знайти. Але мені здалося, що вона знов та сама дівчинка, яка одного далекого дня на природі, заплющивши очі, лежала на воді під грозовим пурпурово-зеленим небом затоки, де пролітала ген у високості самотня біла чайка. Вона лежала на ліжку, а перед моїми очима постав той образ, і мені захотілося назвати її на ім’я, сказати їй щось, а що — я й сам не знав. Вона вірила мені, але, мабуть, у ту хвилину вагання я сам не вірив собі, і те, що було в минулому, уявлялося мені багатством, яке в нас ось-ось відберуть, і я злякався майбутнього. Я не розумів тоді того, що, здається, врешті зрозумів тепер,— що минуле можна зберегти, тільки коли маєш майбутнє, бо вони навіки зв’язані між собою. Тому мені й бракувало потрібної кожному віри в життя і в себе самого. З часом Анна почала здогадуватися про цю мою ваду. Не знаю, чи могла вона чітко сформулювати її сама собі. Чи просто вживала ті слова, які чула навколо: «мати роботу», «вивчитися на юриста», «взятися до якогось діла».

Як я казав, ми пішли в житті різними дорогами, але образ тієї дівчини у воді затоки, під грозовим небом, невинної і довірливої, завжди був зі мною. А потім настав день, коли цей образ у мене відібрали. Я дізнався, що Анна Стентон стала коханкою Віллі Старка, що я сам, за якоюсь прихованою невідворотною логікою подій, віддав її до його рук. Ця думка була надто жахлива, щоб змиритися з нею,— адже те, що сталося, вирвало з мого минулого все, чим я, і сам того не підозрюючи, жив багато років.

Отож я втік від цього на Захід, і там, у кінцевій точці Історії, остання людина на останньому березі, лежачи на ліжку в готелі, я побачив видіння. Мені привиділося, що все наше життя — лише темне шумування крові й конвульсійне здригання нерва. Коли тікаєш так далеко, що далі тікати нікуди, тобі завжди являється таке видіння, що є видінням нашої доби. Спершу воно здається страхітливим і моторошним, та потім може стати по-своєму цілющим і збудливим. Принаймні, таким воно стало на деякий час для мене. Воно справді вплинуло на мене цілюще, бо після того Анна Стентон у деякому розумінні перестала для мене існувати. Слова Анна Стентон лишилися тепер просто назвою хитромудрого механізму, що аж ніяк не стосувався Джека Бердена, іншого хитромудрого механізму. Коли я вперше відкрив цей погляд на речі — справді відкрив самостійно, не вичитав із книжок,— я відчув, що відкрив таємне джерело будь-якої сили й будь-якої стійкості. І що видіння розв’язує всі наші проблеми.

Як я вже сказав, у перші дні воно стало для мене цілющим і збудливим. Бо після такого видіння ніщо не заважає тобі повернутися назад до того, від чого ти втік (навіть якщо воно означає, що, розкопавши правду про минуле, ти немовби сам віддав Анну Стентон до рук Віллі Старка), бо хоч би куди ти тепер утік, там буде так само, як і в тому місці, звідки ти втік, і зрештою ти можеш любісінько повернутися назад, туди, де твоє справжнє місце,— адже ти ні в чому не винен, і ніхто ні в чому не винен, коли вже так влаштований цей світ. І ти можеш повернутися з легкою душею, тому що відкрив дві великі істини. По-перше — що не можна втратити того, чого ніколи не мав. І по-друге — що не можна бути винним у злочині, якого ти не вчинив. Таким чином на Заході ти віднаходиш невинність і можеш почати все спочатку.

Якщо повіриш видінню, що його там побачив.

Розділ восьмий

Отже, повалявшись на ліжку в Лонг-Бічі, штат Каліфорнія, і побачивши все, що мені випало там побачити, я встав збадьорений і вирушив назад, назустріч вранішньому сонцю. Воно кидало мені під колеса тіні білих, рожевих і ясно-голубих потинькованих будиночків (у стилі перших іспанських місій, у маврітанському, у веселенькому американському); тіні бензозаправних станцій, схожих то на казкову пряникову хатку, то на оселю Анни Хетеуей78, то на ескімоське іглу; тіні палаців, що біліли на узвишшях серед мережива бундючних евкаліптів; тіні приземкуватих і горбастих, схожих на левів гір; тінь вантажного вагона, забутого на глухій бічній колії; тінь чоловіка, що йшов назустріч білою дорогою, яка блищала вдалині, наче кварц. Воно розкинуло переді мною прекрасну фіолетову тінь цілого світу, але я мчав собі далі, не зменшуючи швидкості, бо коли ти справді побував у Лонг-Бічі, штат Каліфорнія, і побачив на готельному ліжку оте видіння, ніщо вже не заважає тобі, набувши нової впевненості, повернутися туди, звідки ти приїхав, тому що тепер ти озброєний знанням, а знання — це велика сила.

Ти можеш витискати повний газ, щоб твоє металеве чудо на шістдесят кінських сил завило, як вовкодав, що рветься з