Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен
«Ми із Джеком чудово пасуємо одне до одного сексуально»,— казала Лойс поважним тоном, бо була жінкою надзвичайно передовою в тому, що вважалось у неї поглядами, і надзвичайно вишуканою у своїй мові. Обведе, бувало, очима обличчя гостей у нашій ідеально опорядженій модерній квартирі (їй був до смаку модерн, а не старовинні відкриті галереї у затишних внутрішніх двориках, і платила вона за ту квартиру з власних грошей), викладе їм, як чудово ми пасуємо одне до одного, а викладаючи, ще й розвезе, мов шоколадний крем, оті два суміжні голосні у слові «сексуально». Попервах я не мав нічого проти, коли вона втаємничувала гостей у те, як ми чудово пасуємо. Це навіть тішило моє самолюбство, бо хто б не захотів, щоб його ім’я вимовляли разом з ім’ям Лойс або щоб його сфотографували з нею в якомусь громадському місці. Отож я скромно сяяв у вузькому колі наших гостей, тим часом як Лойс розповідала їм про нашу чудову сексуальну відповідність. Та потім це почало мене дратувати.
Поки я дивився на Лойс як на вродливу, пухкеньку, завзяту, запашну машину для збудження і вдоволення моєї жаги (а саме таку Лойс я брав собі за дружину), все йшло добре. Та тільки-но я спробував подивитися на неї як на людину, почалися прикрощі. Можливо, все було б і далі добре, коли б їй одібрало мову в період статевого дозрівання. Тоді б перед нею не встояв жоден чоловік. Але вона могла говорити. А коли якась істота говорить, то рано чи пізно починаєш дослухатися до звуків, що їх вона видає, і, навіть маючи цілком протилежні докази, вважати її за людину. Починаєш застосовувати до неї людські мірки, і це олюднення псує всю невинну райську втіху, яку ти мав від своєї пухкенької запашної машини. Я любив Лойс-машину — як любиш філе-мільйон чи джорджійські персики,— але аж ніяк не Лойс-людину. І чим глибше я усвідомлював, що Лойс-машина є власністю і знаряддям Лойс-людини (чи принаймні істоти, наділеної даром мови), тим більше Лойс-машина, яку я простодушно любив, скидалася в моїх очах на гарного соковитого молюска, що, розкривши свою скойку, пульсує в мерехтливій глибині, а я сам — на дрібнесеньку часточку підводного світу, яку він безжально затягує в себе. А ще вона скидалася на барило з вином, у якому втопили герцога Кларенса72 (а я, звісна річ,— на того герцога). А ще — на жадібну, невситиму, але манливу трясовину, що поглине заблукалого нічного подорожнього,— з останнім стомленим хлипким вдоволеним звуком. Атож, і з таким самим останнім сласним звуком та жадібна, але манлива трясовина може поглинути величні храми, розкішні палаци, вежі, фортечні мури, книгосховища, музеї, хатини, лікарні, будинки, міста і взагалі усе, що створено людством. Так мені принаймні тоді здавалося. Одначе весь парадокс полягає в тому, що поки Лойс лишалася тільки машиною, поки вона була всього-на-всього твариною в гарному вбранні, поки являла собою частку незайманої, далекої від людини природи, поки я не почав помічати, що звуки, які вона видає,— це слова, ніякої шкоди від неї не було, так само як не було шкоди від тієї величезної втіхи, що її вона давала. І тільки тоді, коли я побачив, що ця Лойс невід’ємна від іншої Лойс, котра має деякі людські властивості,— тільки тоді мені почало здаватися, що все створене людством може загинути в отій трясовині. Це тонкий парадокс.
Не те щоб я вирішив, що не дам себе поглинути. Інстинкт самозбереження проймає нас куди глибше, ніж будь-які рішення. Упавши в річку, людина не вирішує пливти. Вона починає бити ногами по воді. І я теж почав шарпатися, звиватися й відбиватись ногами. Почалося, як я пригадую, з друзів Лойс (жоден з моїх друзів ніколи не переступав порога нашої модерної квартири, якщо, звісно, можна назвати друзями знайомих по редакції, пивничках та журналістському клубу). В мені помалу наростала огида до тих людей, з якими вона водилася. Хоч нічого особливо поганого я в них не бачив. Вони являли собою не більш як досить поширений вид окультуреного людського мотлоху. Були серед них такі, що, на думку не дуже обізнаної в цих питаннях Лойс, мали так зване «становище», але не мали зайвих грошей і залюбки приходили випити її коштом. Були такі, що не мали «становища», зате мали більше грошей, ніж сама Лойс, і знали, яка виделка для чого призначена. А були й такі, що не мали ні поважного «становища», ні великих грошей, але мали кредит у найкращих магазинах одягу, і Лойс могла попихати ними. Усі вони читали «Веніті феар» чи «Харперс базар» (залежно від статі, а дехто читав обидва журнали) і «Смарт сет»73, цитували Дороті Паркер74, і ті, що ніколи не їздили далі від Чікаго, запобігали ласки в тих, що їздили до Нью-Йорка, а ті, хто не був далі від Нью-Йорка, мало не молилися на тих, хто побував аж у Парижі. Як я вже казав, нічого особливо поганого в тих людях не було, траплялися серед них і досить приємні й симпатичні. Єдине, що я вбачав у них поганого,— як я тепер, з відстані літ, розумію,— було те, що вони належали до друзів Лойс. Спершу я почав виявляти до них деяку стриманість, а потім став поводитися з ними, за словами Лойс, просто брутально. Після однієї з моїх вихваток Лойс намагалася перевиховати мене, позбавляючи солодких утіх.
Отака була притичина із друзями Лойс. Та була ще одна притичина — квартира. Мені та квартира стала просто-таки бридка. Я сказав Лойс, що не хочу жити в ній далі. І що нам слід найняти помешкання, за яке я зможу платити із свого заробітку. Ми не раз сварилися з цього приводу, хоч на свою перемогу в тих сварках я й не сподівався. І тоді мене також позбавляли солодкого.
Отака була притичина з квартирою. Одначе була й третя притичина —
