Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен
Та що далі я посувався на захід і що далі розкручувалась ота моя аматорська кінохроніка, то важче ставало мені позбутися думки, що якби я не вчинив тоді так благородно — коли це й справді було благородство,— усе могло б піти інакше. Бо коли б мене та Анну застукали в моїй кімнаті, мати й губернатор Стентон неодмінно одружили б нас, хай і всупереч своєму бажанню. І хоч би що сталося з нами потім, але того, що погнало мене тепер на захід, ніколи б не сталося. Отож, відзначив я, моє благородство (чи що воно там було) мало в моєму світі майже такі самі страшні наслідки, як і гріх Касса Мастерна в його світі. Що дає певне уявлення про обидва ці світи.
Після того як Анна пішла додому, була ще, як я сказав, решта ночі. Та був ще й цілий наступний день. Одначе вдень вона мала спакувати речі і з’їздити до Лендінга в якихось справах. Я крутився навколо, шукаючи нагоди поговорити з нею, але ми весь час були на очах, і така нагода випала лише тоді, коли я повіз її до містечка. Дорогою я став умовляти її негайно вийти за мене заміж — зараз же заїхати додому, взяти валізу, та й по всьому. Щоправда, вона ще не досягла повноліття і всяке таке, але я міркував собі — наскільки я взагалі здатен був тоді міркувати,— що ми це якось владнаємо. А там нехай губернатор і моя мати хоч гопки скачуть.
Та вона тільки й сказала:
— Хлопчинко Джеккі, ти ж знаєш, що я вийду за тебе. Ну звісно, що вийду, довіку й навіки. Але не сьогодні.
А що я й далі набридав їй своїми умовляннями, то вона сказала:
— Ти повертайся до університету, закінчуй його, і тоді я вийду за тебе заміж. Навіть ще до того, як ти здобудеш адвокатське звання.
Почувши слова «адвокатське звання», я не одразу здогадався, до чого вона веде. Але вчасно здогадався приховати свій подив — і мусив тим задовольнитись.
Я допоміг їй із справами, завіз її додому, а тоді поїхав до себе обідати. Пообідавши, я одразу ж вирушив до неї машиною, сподіваючись, що, незважаючи на хмарну й вітряну погоду, ми поїдемо покататися. Але де там. Зібралися хлопці та дівчата, з якими ми водили компанію влітку,— попрощатися з Анною; приїхав і дехто з їхніх батьків, двоє подруж,— побачитися з губернатором (хоч він уже й не займав цього поста, проте в Лендінгу так і лишився «губернатором») і випити з ним по чарці на дорогу. Молодь крутила на веранді патефон, а «старі» — у кожному разі нам вони здавалися й справді старими — сиділи у вітальні й пили джин з тоніком. Мені лишалося тільки танцювати з Анною, і вона була зі мною дуже лагідна, та коли я почав просити її непомітно зникнути разом зі мною, сказала, що зараз не може, незручно перед гостями, але потім спробує. Та невдовзі знову знялася буря — було саме осіннє рівнодення,— і батьки вийшли на веранду, збираючись їхати додому, й покликали з собою і своїх нащадків: мовляв, Анні треба раніше лягти перед дорогою.
Я залишився, але нічого з того не вийшло. Губернатор Стентон сидів у вітальні зі склянкою, уже сам, і переглядав вечірню газету. Ми сиділи на веранді на лаві-гойдалці, міцно пригорнувшись, дослухалися до шелесту газети, коли він перегортав сторінку, і пошепки говорили про те, що любимо одне одного. А потім просто сиділи мовчки, бо ті слова від частого повторення почали втрачати сенс,— сиділи й слухали, як дощ періщить по листю.
Коли дощ на часинку вщух, я встав, зайшов до вітальні, попрощався за руку з губернатором, а тоді повернувся на веранду, поцілував Анну і поїхав. Поцілунок вийшов холодний, церемонний, так наче й не було того літа, а як і було, то зовсім не таке.
Я повернувся до університету. Мені здавалось, я не дочекаюся різдва, коли Анна приїде додому. Ми щодня писали одне одному листи, але поступово ті листи стали ніби чеками на капітал, надбаний за літо. Сума в банку була чимала, одначе проживати основний капітал — хибна практика; а я мав таке відчуття, немов проживаю свій капітал і бачу, як він дедалі зменшується. Та водночас мені до нестями хотілося побачити її.
Я побачив її на різдво, і ми провели разом десять днів. То було зовсім не те, що влітку. Вона казала, що любить мене й піде за мене заміж, і дозволяла мені заходити досить далеко. Одначе одружитися тепер-таки не хотіла й не давала переступити межу. Напередодні її від’їзду ми навіть посварилися через це. Виходило так, що у вересні вона ладна була на все, а тепер — не можна. Мені здавалося, що цим вона порушує якусь свою обіцянку, і я аж кипів. Дорікав їй, що вона не любить мене. Вона казала: ні, любить. Я хотів знати, чого ж вона тоді зупиняє мене.
— Це не тому, що я боюся чи не люблю тебе. Ні, Джеккі, ні, я тебе справді люблю,— відказувала вона.— І не тому, що я гидка манірниця. Це все через тебе, Джеккі, бо ти отакий, як ти є.
— Атож,— глузливо пирхав я,— ти хочеш сказати, що не віриш мені, думаєш, я з тобою не одружуся і ти залишишся пропащою жінкою.
— Я знаю, що ти