Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен

Оце було все, що вона казала. І ми страшенно посварилися. Я повернувся до університету з геть розшарпаними нервами.

Вона не писала мені цілий місяць. Я витримав зо два тижні, а тоді почав перепрошувати. Отож наше листування поновилося, і десь у величезній всесвітній бухгалтерії хтось щодня натискав червоні кнопки розрахункової машини, і на аркуші гросбуха з’являлися все нові й нові червоні цифри.

У червні вона приїхала до Лендінга, але всього на кілька днів. Губернатор нездужав, і невдовзі лікарі вирядили його до штату Мен, щоб уберегти від літньої спеки. Він узяв із собою Анну. До її від’їзду усе в нас було так само, як на різдво,— не так, як попереднього літа. Навіть гірше, ніж на різдво, бо я вже отримав диплом загального курсу і тепер мав іти на юридичний факультет. З цього приводу ми знов посварилися. Та чи з цього приводу? Вона сказала щось про юристів, і я розізлився. Ми помирилися уже в листах, через півтора місяця її перебування в Мені; листи знову пішли туди й звідти, і на аркуші мого небесного особового рахунка почали з’являтися нові червоні цифри, мов криваві пташині сліди, а я валявся в будинку судді Ірвіна й читав книжки з історії Америки — не до екзамену, не тому, що мусив, а тому, що волею випадку піді мною проломилася тоненька й крихка кірка сьогодення і я відчув, як мої ноги починає затягати в сипучий пісок.

Восени, коли Анна повернулася з батьком додому, десь на тиждень, після чого мала їхати до якогось взірцевого жіночого коледжу у Віргінії, ми багато бували разом — і на березі бухти, і в машині — і робили те ж саме, що й раніше. Вона птахом злітала з вишки у воду. Вона лежала в моїх обіймах у місячному світлі — коли світив місяць. Але все було не так, як раніше.

Передусім вийшла прикра історія з поцілунком. Другого чи третього разу, як ми лишилися вдвох, Анна поцілувала мене по-новому — так вона не цілувалася ще ніколи. І зробила це не з метою пізнання чи досліду, як робила дещо попереднього літа. А просто, як то кажуть, не стримала свого запалу. Я одразу збагнув, що вона навчилася цього за літні місяці в Мені від якогось чоловіка, якогось курортного жевжика в білих фланелевих штанях, що гелготав до неї своєю паскудною північною скоромовкою. Отож я тут-таки й виклав їй: мовляв, я знаю, вона підгулювала з кимось у тому Мені. Вона й не заперечувала, ані словом. Просто сказала: «так», і то спокійнісіньким тоном, а потім спитала, звідки я дізнався. Я пояснив. Тоді вона мовила: «A-а, ну звісно»,— а мені аж дух забило з люті, і я відсунувся від неї. Перед тим вона обіймала мене за шию.

Вона подивилася на мене так само спокійно і сказала:

— Джеку, я справді цілувалася з одним там, у Мені. Він був милий хлопець, Джеку, і дуже мені подобався, з ним було весело. Але я не любила його. І нічого того не було б, якби ми з тобою тоді не посварились, а так мені здавалося, ніби все пішло прахом і ми з тобою вже більш ніколи не будемо разом. Може, я й хотіла покохати його. Щоб якось заповнити порожнечу, яку ти лишив по собі, Джеккі… Ой Джеккі, так було тут порожньо, жахливо порожньо…— І вона щиро, простодушно піднесла праву руку до грудей.— Але я не могла. Не могла його покохати. І перестала цілуватися з ним. Навіть ще до того, як ми з тобою помирилися.— Вона простягла руку, поклала її на мою і нахилилася до мене.— Ми ж помирилися? — спитала вона.— Правда, хлопчино Джеккі? — Тоді засміялась коротким грудним сміхом і перепитала: — Ну правда ж, пташино Джеккі? Правда? І я знову щаслива!

— Так,— мовив я,— помирилися.

— І ти теж щасливий? — спитала вона, схилившись до мене.

— Еге ж,— відказав я, почуваючи себе щасливим рівно настільки, наскільки на це заслуговував. Одначе та болісна думка засіла десь у глибині моєї свідомості і тільки й чекала нагоди вигулькнути. Дарма що я начебто й забув про неї. І коли другого вечора Анна вже не поцілувала мене по-новому, я відчув, як та думка заворушилася в мені. І третього вечора так само. Через те, що Анна не цілувала мене по-новому, я лютився ще дужче, ніж тоді, коли вона мені все розказала. А тоді сам поцілував її так, як отой жевжик у Мені. Вона одразу ж відсунулась і тихо сказала:

— Я знаю, чому ти так зробив.

— Тобі ж це начебто подобалось там, у Мені,— відказав я.

— Ой Джеккі,— мовила вона,— та нема на світі ніякого штату Мен, і ніколи не було, і взагалі нічого нема, крім тебе, а ти — це всі сорок вісім штатів разом, і я тебе любила весь той час. Ну, а тепер будеш добрим хлопчиною? І поцілуєш мене по-нашому?

Я поцілував її, але життя — це величезна снігова куля, що котиться з гори й ніколи не котиться нагору, щоб повернутись назад, до нульової позначки, де ще нічого не сталося.

Хоча літо, яке щойно закінчилося, було зовсім не схоже на попереднє, я знов повернувся до університету, до вечірньої роботи в тій самій харчівні, потроху приробляв у газеті як позаштатний репортер, вступив на юридичний факультет і дуже скоро зненавидів його. У проміжках між цими справами я писав листи Анні до її страшенно взірцевого жіночого коледжу у Віргінії, і капітал, на який виписувалися ті чеки, все танув і танув. Так минув час до різдва, коли я приїхав додому і Анна приїхала додому, і я сказав їй, що мене аж з душі верне від того юридичного факультету, чекаючи (а в душі й хворобливо бажаючи) страшної бучі. Але ніякої бучі не зчинилося. Анна лише поплескала мене по руці. (Ми сиділи на канапі у вітальні в Стентонів і перед тим стискали одне одного в обіймах, а тепер роз’єдналися, вона — в якійсь смутній задумі, я — роздратований і змучений надто довго тамованою, але так і не вдоволеною жагою). Вона поплескала мене по руці й сказала:

— Ну, то покинь. Ніхто не примушує тебе вчитися на юриста.

— А що ж мені накажеш робити?

— Джеккі,