Лисовичі: хроніка галицького приходства - О. Михайлів

Ігор відрухово відмовляє «Отченаш» за отця Біловуса (Не знати, який він був? — думає — певне завзятий твердий русин!) і далі йде — на гріб останнього лисовицького поміщика, Бурського. Тут монумент найкращий на всьому цвинтарі — зломана колона з мармуровим вінком лілей. Ігор за Бурського не молиться (адже ж поляк!), але думає про колишній двір і давнє панське життя. Бурський, кажуть, був непоганий чоловік, не такий, як дідич із «Панських жартів». Але господар з нього був нікудишній і тепер усю панську землю розкупило село, а на фільварку халатясті жиди сидять.

І до родинних могил Корчинівських іде Ігор — тут його вуйко Ігор лежить, на якого честь і його назвали Ігорем, кажуть, помер він малим хлопцем від менінгіту. І другий вуйко, Іван, який, власне, взагалі не жив, лиш охристили його «в утробі матері», так принаймні тітки між собою говорять пошепки.

Ігор сумлінно відмовляє два «отченаші» й вертається назад шукати книжку в траві й готувати лекцію.

«Спацер» — прохід, це не лиш сімейний обичай Корчинів, а свого роду обрядова функція. Від весни до ранньої осени, коби лиш гарна погода була, всі на прохід ідуть перед вечером, цілою громадою. Це для них і поворот до природи і свого роду спорт (бо фізкультурою, назагал, приходство не цікавиться) і врешті ще одна нагода для сімейної конверсації.

Як у кожному обряді, так і в лисовицькому «спацері», є власні щораз повторювані фази. Насамперед — фаза скликання:

«Олесь! Ти хочеш іти на спацер?»

«Дарцю, хочеш на спацер іти?»

«Ігор! Славцю! Та де ті дітиська поділися? Ми йдем на спацер, збирайтеся, скоро!»

І з усіх закамарків приходських вилазить молода й наймолодша ґенерація — одні з радісним вискотом, як Славця й Ігор і менша від Ігоря перкатенька внучка Зоня й ще менший братчик її — Ромцьо. Другі — з належною повагою власного дорослого віку, ще інші — як Дарка й Олесь — із злісними протестами (мовляв, який там, до дідька, спацер, не дадуть чоловікові спокійно почитати книжку?!). Але це вони тільки так удають, а на прохід кожного аж тягне, куди більше ніж до книжки.

Друга фаза — рада сімейна: Куди нині йти на прохід — у Берестки, на Копань, чи на Бручевицю? Берестки найближчі, але нецікаві, пласкі. Бручевиця — чудовий прохід, там єдиний у цілій околиці березовий гай, але ж туди далеко йти. Копань — стрімка гора, тяжко там старшим лізти. Врешті вирішують по-демократичному — куди хоче більшість.

І ось ідуть вони — нині вирішили — на Копань. Наперед, звісно, дітвора біжнить — Зоня з Ромчиком. І Славця й Ігор — на проході вони знов стають малими дітьми, за метеликом гонять, за цвіткою, за блискучим камінчиком лазять. У них мрія тепер — знайти «золоту міку», що про неї їм хтось розказував — ох, якби їм знайти хоч кусочок тієї леґендарної «міки»! Разом із ними вганяють приходські пси — великий мішанець Босий і чорненький Шпунтик — птахів полошать, ловлять хом’яків.

Далі дорослі йдуть, Олесь щось енергійно розказує, він у Львові студіює тепер на тайному українському університеті й оповідає предивні, прекомічні історії про колеґ і професорів і про поліційні арешти й про «хрунів» — отих, що зломали бойкот і пішли студіювати на польський університет. Хрунів, звичайно, треба бити. І зараз же зав’язується завзята суперечка між ним і Даркою. Дарка насправді зовсім погоджується з бойкотом і з атаками на «хрунів» — але вона противиться з привички, щоби дискусія йшла, та ще тому, що вона, як каже Михайло Колюга — «півперечна». І зривається завзята полеміка, всі прохожани прилучуються до тієї чи другої «партії». Більшість, очевидно, за Олесем, і Дарка мовкне на хвилю — ображена.

Більшість? А так — за Олесем і Марта обстає з молодим романтичним запалом і новий інструктор Василь Соплинець — анемічний бльондин, аматор модерної поезії, і навіть мовчазний і несміливий «вічний наречений» Дарчин, студент агрономії Голинський. І за те Дарка його зараз же при всіх вилаяла «дурним ідіотом» — і Голинський вже до кінця проходу мовчатиме розжалоблено. А Дарка нічого — за п’ять мінут починає оповідати якусь анекдоту з сільського побуту. Бо вона — родинний гуморист, уміє найкраще «бавити» кожне товариство.

Люба й чоловік її — о. Степан Прус — у дискусії не приймають участи, вони цікавляться тільки «практичними» справами. Аж дивуються Корчини, як отой Прус за декілька років переробив їхню сестру, недаром він із Угнова походить, а там, кажуть, усі — матеріялісти й купецькі душі. І нині Люба вже не та легкодушна красуня, що колись, нині вона вміє складати домашній бюджет і відкладати гроші до банку й облічувати, скільки її коштуватимуть діти — Зоня й Ромцьо. Ну, зовсім, якби вона не на приходстві родилася, а в якогось ремісника чи купчика. Та ж про гроші, бюджети й ощадності Корчини й приятелі їх таки принципово не говорять, та й правду кажучи — нема й про що, бо в Лисовичах ніхто — крім Прусів — не мав ні грошей, ні ощадностей, ні домашнього бюджету.

Зрештою, отець Степан навіть не йде разом із молодою ґенерацією, а позаду. Він — найкращий зять — по-джентельменськи підтримує бідолашну їмость Марію, яка нині наважилася піти на прохід також, і якій так тяжко лізти на стрімку Копань-гору. Вона безсило задихається, спираючись усією кругленькою, невеличкою фіґурою на рам’я зятеве. Її ґенерація — не та, що тепер, не така, як отієї стриженої Дарки, чи вирахованої Люби Прус. За її часів «випадало» всім дамам бути безсилими й делікатними в товаристві, хоч у кухні