Лисовичі: хроніка галицького приходства - О. Михайлів

І діти тихнуть, мов мишенята під мітлою…

Вже й вечоріє, а батьків Ігорчикових все ще нема й нема. Але ось — чи не помилився він? Щось, наче задеренчав дзвінок від саней. І дійсно, на подвір’я вже сунуться сани, чути, як коні форкають, гомонять знайомі голоси.

Входять у кухню, розкутуються з бараниць і «бунд». Ігорчик несміливо приглядається — мов чужий. Бачить — батько, гарний такий, чепурний, у новому лисячому хутрі з видрячим коміром, черевики на ногах шеврові, з модними камашами. І мама — поважна, як завжди, якась змінена, потовстіла, постаріла. Це так вона потовстіла, кажуть, від коли в неї туберкульоза почалася під час війни, а інші кажуть, що вона з горя їсть, щоб забути витівки Микольцеві.

«Ігорчику!» — каже мама. І Ігор біжить до неї, мов пружиною кинений, припадає устами до руки. Яка ж вона гарна й добра, та рука мамина, холодна така від морозу, маленька й м’яка. Ні, ніхто в світі не має такої руки, навіть красуня — тітка Люба…

Вечером усі сидять довкола великого столу, домашні й гості, і Ігорчик примістився біля матері. Було б весело, якби не Бабця з Відня, яка якраз тепер починає розводити власні аристократичні теорії.

Хтось згадав про «Зів’яле листя» Франкове й пані Пословську аж кинуло. З усіх «україньчиків» вона найбільше не терпить Івана Франка, за те, що він радикалом був і Б криміналі сидів і її рідного сина Олеся спокусив до українства й до поезії та й довів (їй так здається) до передчасної, туберкульозної смерти.

«Вєнц о кім мова? Франко? Чи він був ксєндзкий син, паничик?»

— питається невинно Бабця з Відня.

«Та ні, цьоцю,» — каже Дарка відважно — «Франко був селянський син.»

«То вєнц о кім бесіда?» — каже тріюмфально пані Пословська — «Хлоп — хруньо до десєтого покоління!»

Серед приявних помітно деяке збентеження й Оля каже трохи ображено:«Та ж Микольцьо також селянський син.»

Але пані Пословська відказує ласкаво (вона Микольця любить):

«То нічо, Микольцьо вже при нас тут обтерся.» Серед загального змішання чути сміх Микольця Пекаря. Він же елеґант і європеєць і принципово не сперечається з дамами, особливо старшими. До того ж і він і Корчини всі прекрасно знають, що в Пекаря і одяг і манери і «широкий жест» більше «панські» ніж у якогонебудь «ксєндзкого сина».

Зате пізно вечором була більша неприємість — у сальоні. Там відбувалася якась «сцена» поміж зятем, тестем і дочкою Олею і, хоч Ігорчика при тім не було, то він таки встиг заглянути крізь примкнуті двері. Бачив, як батько його швидко ходив у шеврових черевиках з камашами, з кута в кут, рвав руками біляву шевелюру й кричав драматичним голосом:

«Лож, брехня, лож!»

Ігорчикові страшно було — і якось соромно.

Хлопця поклали спати разом із батьками в сальоні, а йому все таки не спиться чогось. Прислухається — в лівому вусі його щось так жалісно, тоненько дзвонить, наче муха бренить на папір приклеєна. І причувається йому тонкий голосок його покійної малої сестрички — Зіні. Ох, як гарно було б, якби вона жила тепер, було б йому з ким бавитися, а не лиш все з «глупою» Славцею, яка вміє тільки плакати й дряпатися. А Зіня тепер у землі лежить — померла. І батько й мама помруть, і він, Ігорчик. Лежатимуть мертві — як оті жиди в Ярузі, побиті денікінськими погромщиками….

Хлопець починає жалісно шльохати. «Що тобі?» — питає мати, пробудившись.

«Я плачу за Зінею» — каже Ігорчик. Це, звичайно не вся правда, але як вияснити мамі Ігорчиків вельтшмерц і страх перед смертю? А так вона задовольняється відповіддю сина і пестить його й він швидко поринає в сон.

«Надійшла весна прекрасна,

Многоцвітна, тепла, ясна»

Коли Ігорчик ще був малюком — несміливим, блідим і замкнутим — він любив розмовляти сам із собою на самоті, розказуючи сам собі прекрасні історії про романтичні бої, фантастичні винаходи, про молодих, безпомічних, закоханих у нього ж, Ігорчика, красунь. Вся ця романтика діялася начебто в близькому майбутньому, тоді як він, Ігорчик, матиме дванадцять літ. Він тоді, звичайно, буде чудовим хлопчиною, струнким і гарним, із довгими білявими кучерями — ну, зовсім як ті королівські пажі, що їх намальовано в Бехштайнових казках.

А нині Ігорчикові вже й направду дванадцять років, та він зовсім не такий, як Бехштайнові пажі, а звичайний собі, блідий і незграбний підросток, лиш голова в нього вже не така велика здається як колись, бо хлопець таки добре підріс за останній рік. А сидить він знов у лисовицькому приходстві, вчиться приватистом до другої гімназійної кляси, бо вдома в нього знов стало сутужно — провалився черговий батьковий «золотий інтерес». Закуплені на селі дешеві вагони яблук померзли по дорозі, на морозі, і піонер галицького капіталізму Микола Пекар ще раз опинився без гроша при душі.

Але хлопцеві це ніяк не вадить. Він любить Лисовичі як рідне село. Насправді приходство куди рідніше йому ніж що раз нові мешкання батьків у що раз інших галицьких містечках. А до того ще тепер — весна навколо й по дворі ходити можна — в сад, у поле, в широкий світ. І до того ще завтра — Великдень.

Ранок. Ігор прокинувся від невгамовного гамору дзвонів, такого святкового й незвиклого після трьох днів жалобного «калатання». Ціле приходство пахне бабкою й шинкою, а на дворі — легіт весняний, м’який як шовк, пахучий фіялками. Сади