ВДВ (Великий Дружній Велетень) - Роальд Даль
— Мене вражає, — здивувалася Софія, — як ви взагалі навчилися писати.
— А-а! — збадьорився ВДВ. — А я все чекати, коли ж ти мене про це питати.
— Якщо врахувати, що ви ніколи не ходили до школи, — сказала Софія, — то це просто дивовижно. Як ви навчилися?
ВДВ перейшов через печеру, відчинив у стіні невеличкі потаємні дверцята і взяв звідти книжку, страшенно стару й пошарпану. За людськими мірками це була звичайнісінька за розмірами книжка, але в його велетенській руці вона скидалася радше на поштову марку.
— Однієї ночі, — розповів він, — я дмухати сон у віконце одного хлопчика і бачувати цю книжовку на його столику. Ох, як мені дуже-байдуже захотілося, щоб і в мене була така сама. Але я не міг її поцупити. Я ніколиво в животі не зробити такого.
— А як же вона опинилася тут? — запитала Софія.
— Я її позичити, — усміхнувся ВДВ. — Ненадовго.
— І давно вона у вас? — поцікавилася Софія.
— Приблизново тільки років з вісімдесят, — знизав плечима ВДВ. — Я її скоро повернути.
— Отже, писати ви навчилися за допомогою цієї книжки, так? — запитала Софія.
— Я її перечитати стосотні разів, і так поволі навчитися писати, — відповів ВДВ. — Я й досі її читати, вчитися нові слова і як їх списувати. Це дуже-байдуже захопельна книжовка.
Софія подивилася на обкладинку. «Ніколас Ніклбі», — прочитала вона вголос.
— А писати її Дал Чікенз, — додав ВДВ.
— Хто-хто? — перепитала Софія.
У цю мить біля печери прогримів шалений тупіт.
— Що це? — злякалася дівчинка.
— Це велетні дурляють до інших країн пожирати людські створінькала, — пояснив ВДВ.
Він швидко сховав Софію в кишеню, підбіг до входу в печеру і відкотив убік брилу.
Зі свого сховку Софія побачила, як усі дев’ятеро велетнів стрімголов прошуміли повз печеру.
— Куди ви сьогоднині? — крикнув їм ВДВ.
— Ми всі чухраємо до Англії за гарнющими малими англюсями, — сповістив на бігу Тілогриз.
— Я, — гаркнув Дівчатокчавчав, — знаю, де бути хіхіхатка для дівчуваток, і там я набити собі пузеро, як китастик!
— А я, — заволав Угорлоковтач, — знаю, де бути страхохатка для хлопесят! — Простягаєш руку і хапуваєш їх повну джменю! Смачнямнямина!
Невдовзі велетні зникли з виду.
— Що він мав на увазі? — запитала Софія, визираючи з кишені. — Що таке хіхіхатка для дівчат?
— Він хотіти сказати: школа для дівчатуваток, — пояснив ВДВ. — Він їх ковтати, як мемедемси.
— Ой, ні! — забідкалася Софія.
— А хлопчиків він наловляти у школі для хлопчиків, — додав ВДВ.
— Цього не можна допустити! — крикнула Софія. — Ми мусимо їх зупинити! Не можна сидіти склавши руки!
— Ми нічого не могти, — сказав ВДВ. — Ми безпорадні, як інфузорії-кухлики.
Він сів на синю шорстку брилу біля печери, вийняв з кишені Софію і поклав біля себе на камінь.
— Поки вони побіговують, можеш погуляти. Тепер тут безпечняво, — сказав ВДВ.
Сонце сіло за обрій і довкола почало сутеніти.
Великий план
— Ми просто мусимо їх зупинити! — крикнула Софія. — Мерщій покладіть мене назад у кишеню і ми поженемося за ними й попередимо всіх у Англії про їхнє наближення.
— Безглуздово і без-можливо, — заперечив ВДВ. — Вони гасати удвічі швидчіше за мене і закінчать свою людську гризоту, коли ми бути ще на півполовині дороги.
— Але ж ми не можемо сидіти тут склавши руки! — не вгавала Софія. — Скількох дівчаток і хлопчиків збираються вони сьогодні з’їсти?
— Багато, — відповів ВДВ. — Один лише Тілогриз мати дуже-байдуже чвакожерний апендицит.
— І вони хапатимуть дітей з ліжечок, коли вони сплять?
— Як горох із струмочків, — підтвердив ВДВ.
— Я не хочу цього чути! — заволала Софія.
— То не слухати, — озвався ВДВ. — Я вже багато років сидяю на цьому каменярі щокожної ночі, коли вони частуватися людською гризотою, і я сумую за всіма тими людськими створінькалами, яких вони поїдають. Але я мусити до цього звикувати. Я нічого не могти зробити. Якби я не був мінімалістичним велетнем-ліліпупсом ростивом якихось сім з гаком метрів, я би їм завадити. Але нині це абсолютно не в моїх сливах.
— А ви завжди знаєте, куди вони біжать? — запитала Софія.
— Завжди, — відповів ВДВ. — Щокожної ночі вони мені ревіти, коли тупотять повз мою печерицю. От передучора вони ревнули: «Ми газуємо до місіс Сіпі і міс Сурі, щоб згризти їх обох!»
— Ох-ох! — схопилася за голову Софія. — Я їх ненавиджу!
Дівчинка і Велетень сиділи мовчки на синьому камені у вечірніх сутінках. Раптом дівчинка зірвалася на ноги й закричала:
— Я так не можу! Ви тільки уявіть собі тих бідолашних дівчаток і хлопчиків, що їх ось-ось з’їдять живцем! Ми не можемо сидіти тут склавши руки! Ми мусимо спинити цих почвар!
— Ні, — заперечив ВДВ.
— Ми мусимо! — наполягала Софія. — Чому ви не хочете спробувати?
ВДВ зітхнув і рішуче помахав головою.
— Я вже казати тобі п’ять або й шість разів, — промовив він. — І цей третій раз бути останній. Я ніколиво не покажу себе людським створінькалам.
— А чому?
— Бо вони запропастити мене в зонопарк з усіма джигирафами і вухорогами.
— Дурниці! — буркнула Софія.
— А тебе відіслати назад у сироватинець, — настрашив її ВДВ. — Доросливні людива не дуже-байдуже добривні. Вони всі злющі, як жахомастики.
— Це неправда! — розсердилася Софія. — Деякі з них дуже хороші.
— Хто? Назви хоча б одного.
— Королева Англії, — навела приклад Софія. — Про неї не скажеш, що вона жахомастик.
— Ну... — завагався ВДВ.
— І туписклявою її теж не можна назвати, — додала Софія, що ставала дедалі сердитішою.
— Тілогриз давно вже хотіти її згризти, — сказав ВДВ, легенько усміхнувшись.
— Кого, королеву?!! — оторопіла Софія.
— Ага, — підтвердив ВДВ. — Тілогриз казати, що він ніколиво ще не їсти кроволеву і він думати, що в неї, мабуть, особливно нямнямний присмак.
— Як він посмів?! — крикнула Софія. —Але Тілогриз казати, що її
