ВДВ (Великий Дружній Велетень) - Роальд Даль

— Мене вражає, — здивувалася Софія, — як ви взагалі навчилися писати.

— А-а! — збадьорився ВДВ. — А я все чекати, коли ж ти мене про це питати.

— Якщо врахувати, що ви ніколи не ходили до школи, — сказала Софія, — то це просто дивовижно. Як ви навчилися?

ВДВ перейшов через печеру, відчинив у стіні невеличкі потаємні дверцята і взяв звідти книжку, страшенно стару й пошарпану. За людськими мірками це була звичайнісінька за розмірами книжка, але в його велетенській руці вона скидалася радше на поштову марку.

— Однієї ночі, — розповів він, — я дмухати сон у віконце одного хлопчика і бачувати цю книжовку на його столику. Ох, як мені дуже-байдуже захотілося, щоб і в мене була така сама. Але я не міг її поцупити. Я ніколиво в животі не зробити такого.

— А як же вона опинилася тут? — запитала Софія.

— Я її позичити, — усміхнувся ВДВ. — Ненадовго.

— І давно вона у вас? — поцікавилася Софія.

— Приблизново тільки років з вісімдесят, — знизав плечима ВДВ. — Я її скоро повернути.

— Отже, писати ви навчилися за допомогою цієї книжки, так? — запитала Софія.

— Я її перечитати стосотні разів, і так поволі навчитися писати, — відповів ВДВ. — Я й досі її читати, вчитися нові слова і як їх списувати. Це дуже-байдуже захопельна книжовка.

Софія подивилася на обкладинку. «Ніколас Ніклбі», — прочитала вона вголос.

— А писати її Дал Чікенз, — додав ВДВ.

— Хто-хто? — перепитала Софія.

У цю мить біля печери прогримів шалений тупіт.

— Що це? — злякалася дівчинка.

— Це велетні дурляють до інших країн пожирати людські створінькала, — пояснив ВДВ.

Він швидко сховав Софію в кишеню, підбіг до входу в печеру і відкотив убік брилу.

Зі свого сховку Софія побачила, як усі дев’ятеро велетнів стрімголов прошуміли повз печеру.

— Куди ви сьогоднині? — крикнув їм ВДВ.

— Ми всі чухраємо до Англії за гарнющими малими англюсями, — сповістив на бігу Тілогриз.

— Я, — гаркнув Дівчатокчавчав, — знаю, де бути хіхіхатка для дівчуваток, і там я набити собі пузеро, як китастик!

— А я, — заволав Угорлоковтач, — знаю, де бути страхохатка для хлопесят! — Простягаєш руку і хапуваєш їх повну джменю! Смачнямнямина!

Невдовзі велетні зникли з виду.

— Що він мав на увазі? — запитала Софія, визираючи з кишені. — Що таке хіхіхатка для дівчат?

— Він хотіти сказати: школа для дівчатуваток, — пояснив ВДВ. — Він їх ковтати, як мемедемси.

— Ой, ні! — забідкалася Софія.

— А хлопчиків він наловляти у школі для хлопчиків, — додав ВДВ.

— Цього не можна допустити! — крикнула Софія. — Ми мусимо їх зупинити! Не можна сидіти склавши руки!

— Ми нічого не могти, — сказав ВДВ. — Ми безпорадні, як інфузорії-кухлики.

Він сів на синю шорстку брилу біля печери, вийняв з кишені Софію і поклав біля себе на камінь.

— Поки вони побіговують, можеш погуляти. Тепер тут безпечняво, — сказав ВДВ.

Сонце сіло за обрій і довкола почало сутеніти.

Великий план

— Ми просто мусимо їх зупинити! — крикнула Софія. — Мерщій покладіть мене назад у кишеню і ми поженемося за ними й попередимо всіх у Англії про їхнє наближення.

— Безглуздово і без-можливо, — заперечив ВДВ. — Вони гасати удвічі швидчіше за мене і закінчать свою людську гризоту, коли ми бути ще на півполовині дороги.

— Але ж ми не можемо сидіти тут склавши руки! — не вгавала Софія. — Скількох дівчаток і хлопчиків збираються вони сьогодні з’їсти?

— Багато, — відповів ВДВ. — Один лише Тілогриз мати дуже-байдуже чвакожерний апендицит.

— І вони хапатимуть дітей з ліжечок, коли вони сплять?

— Як горох із струмочків, — підтвердив ВДВ.

— Я не хочу цього чути! — заволала Софія.

— То не слухати, — озвався ВДВ. — Я вже багато років сидяю на цьому каменярі щокожної ночі, коли вони частуватися людською гризотою, і я сумую за всіма тими людськими створінькалами, яких вони поїдають. Але я мусити до цього звикувати. Я нічого не могти зробити. Якби я не був мінімалістичним велетнем-ліліпупсом ростивом якихось сім з гаком метрів, я би їм завадити. Але нині це абсолютно не в моїх сливах.

— А ви завжди знаєте, куди вони біжать? — запитала Софія.

— Завжди, — відповів ВДВ. — Щокожної ночі вони мені ревіти, коли тупотять повз мою печерицю. От передучора вони ревнули: «Ми газуємо до місіс Сіпі і міс Сурі, щоб згризти їх обох!»

— Ох-ох! — схопилася за голову Софія. — Я їх ненавиджу!

Дівчинка і Велетень сиділи мовчки на синьому камені у вечірніх сутінках. Раптом дівчинка зірвалася на ноги й закричала:

— Я так не можу! Ви тільки уявіть собі тих бідолашних дівчаток і хлопчиків, що їх ось-ось з’їдять живцем! Ми не можемо сидіти тут склавши руки! Ми мусимо спинити цих почвар!

— Ні, — заперечив ВДВ.

— Ми мусимо! — наполягала Софія. — Чому ви не хочете спробувати?

ВДВ зітхнув і рішуче помахав головою.

— Я вже казати тобі п’ять або й шість разів, — промовив він. — І цей третій раз бути останній. Я ніколиво не покажу себе людським створінькалам.

— А чому?

— Бо вони запропастити мене в зонопарк з усіма джигирафами і вухорогами.

— Дурниці! — буркнула Софія.

— А тебе відіслати назад у сироватинець, — настрашив її ВДВ. — Доросливні людива не дуже-байдуже добривні. Вони всі злющі, як жахомастики.

— Це неправда! — розсердилася Софія. — Деякі з них дуже хороші.

— Хто? Назви хоча б одного.

— Королева Англії, — навела приклад Софія. — Про неї не скажеш, що вона жахомастик.

— Ну... — завагався ВДВ.

— І туписклявою її теж не можна назвати, — додала Софія, що ставала дедалі сердитішою.

— Тілогриз давно вже хотіти її згризти, — сказав ВДВ, легенько усміхнувшись.

— Кого, королеву?!! — оторопіла Софія.

— Ага, — підтвердив ВДВ. — Тілогриз казати, що він ніколиво ще не їсти кроволеву і він думати, що в неї, мабуть, особливно нямнямний присмак.

— Як він посмів?! — крикнула Софія. —Але Тілогриз казати, що її