Твори в 4-х томах. Том 1 - Ернест Міллер Хемінгуей

Ретана всміхнувся до нього і щось промовив. Мануель нічого не почув.

Біля стола стояв Суріто й, нахилившись, дивився, як орудує лікар. Він був у вбранні пікадора, але без капелюха.

Суріто щось сказав Мануелеві. Той не почув.

Суріто заговорив до Ретани. Один з лікаревих помічників усміхнувся й подав Ретані ножиці. Ретана передав їх Суріто. Суріто щось сказав Мануелеві. Той не почув.

Під три чорти цей операційний стіл! Він уже бачив їх хтозна-скільки. І цього разу не помре. Якби мав помирати, привели б священика.

Суріто щось казав до нього. Ось підняв ножиці.

Он воно що! Вони хочуть відрізати його колету. Хочуть відрізати його кіску…

Мануель підхопився на столі й сів. Лікар сердито відступив назад. Хтось притримав Мануеля за плечі.

— Ти цього не зробиш, Маносе, — сказав Мануель.

І раптом виразно почув голос Суріто.

— Ну-бо, годі,— сказав Суріто. — Не зроблю. Я пожартував.

— У мене виходило добре, — сказав Мануель. — Просто під кінець не повелося. Ото й тільки.

Мануель знову ліг. Йому приклали щось до обличчя. Усе те було йому знайоме. Він глибоко вдихнув. Почував себе страшенно втомленим. До краю, до знемоги. Ось уже забрали від обличчя ту штуку…

— У мене виходило добре, — кволо сказав Мануель. — Дуже добре все виходило.

Ретана поглянув на Суріто і рушив до дверей.

— Я побуду біля нього, — сказав Суріто.

Ретана здвигнув плечима.

Мануель розплющив очі й подивився на Суріто.

— Хіба не добре в мене виходило, Маносе? — спитав він з надією.

— Авжеж, — відказав Суріто. — Чудово все виходило.

Помічник лікаря приклав Мануелеві до обличчя маску, і той глибоко вдихнув. Суріто незграбно стояв поруч, дивився.

НА ЧУЖИНІ

Восени війна ще тривала, але вже без нас. Тієї осені в Мілані було холодно, і смеркало дуже рано. Потім спалахувало електричне світло, і було приємно блукати вулицями, роздивляючись на вітрини. Перед дверима крамниць висіло чимало всілякої дичини, і сніг припорошував хутро лисиць, а вітер гойдав їхні хвости. Випатрані оленячі туші важко й непорушно звисали додолу, а дрібні птахи хилиталися на вітрі, і пір'я на них тріпотіло. Осінь була холодна, і вітер дув з гір.

Щодня надвечір ми всі ходили до госпіталю. Дістатися туди через місто можна було різними дорогами. Дві дороги вели понад каналами, але так було надто далеко. Та хоч як іти, а потрапити туди ви могли тільки через котрийсь міст на каналі. Мостів було три. На одному з них жінка продавала смажені каштани. Стояти перед її жаровнею було тепло, і каштани довго не хололи в кишені.

Будинок госпіталю був дуже старий і дуже гарний, але ми його минали: заходили в браму, перетинали подвір'я і виходили другою брамою… З того подвір'я звичайно починалися проводи померлих. За старим госпіталем стояли нові кам'яні будинки — отам ми й зустрічалися щодня, були всі напрочуд чемні й цікавилися недугами інших, а тоді сідали в ті лікувальні апарати, що мали нас вилікувати.

До апарата, в якому я сидів, підійшов лікар і спитав:

— Чим ви захоплювались до війни? Спортом займалися?

— Так, грав у футбол, — відповів я.

— Добре, — сказав він. — Отож і знову гратимете у футбол, ще краще, ніж тоді.

У мене зовсім не згиналося коліно, й нога від коліна до кісточки так стяглася, ніби там ніколи не було литки, і ота машина мала зігнути мені суглоб і розрухати його в такий спосіб, начеб я їхав на велосипеді. Та коліно все не згиналось, і машина, доходячи до цього моменту, щоразу спинялася.

— Минеться, — казав лікар. — Вам пощастило, голубе. Ви знову гратимете у футбол, ще й як.

У сусідньому апараті сидів майор з маленькою, як у дитини, рукою. Коли лікар узявся оглядати його руку, застромлену між двох шкіряних пасів, що ходили вгору-вниз і плескали по нерухомих пальцях, майор підморгнув до мене й спитав:

— А я теж гратиму у футбол, докторе?

Колись він був чудовий фехтувальник, а перед війною — найперший фехтувальник в Італії.

Лікар пішов у свій кабінет і приніс фотографію, де зображено руку, що до лікування була майже така сама всохла, як і майорова, а потім трохи побільшала. Майор тримав фотографію здоровою рукою і уважно розглядав її.

— Поранення? — запитав він.

— Нещасливий випадок на заводі,— сказав лікар.

— Цікаво, цікаво, — промовив майор і повернув фотографію лікареві.

— Тепер вірите?

— Ні,— відказав майор.

Були там три юнаки, приблизно мого віку, що також приходили день у день. Усі троє міланці: один учився на адвоката, другий хотів стати художником, а третій — вступити до армії. Інколи, відбувши свої процедури, ми йшли разом до кафе «Кова», що поряд із театром «Ла Скала». Ішли навпростець через робітничий квартал, бо нас було четверо. Тамтешній люд ненавидів нас — адже ми були офіцери, — і, коли ми проходили повз якусь пивничку, звідти частенько гукали: «А basso gli ufficiali!»[72] Ще один юнак, що часом приєднувався до нашої компанії,— тоді нас ставало п'ятеро, — носив на обличчі чорну шовкову пов'язку: в нього не було носа, і йому мали відновлювати обличчя. Він пішов на війну з військової школи, і його поранило першої ж години перебування на фронті. Обличчя йому відновили, та оскільки він походив із стародавнього роду, то відповідного носа припасувати ніяк не могли. Він виїхав до Південної Америки і працював там у банку. Та все те було ще далеко попереду, а тоді ніхто з нас і гадки не мав, як воно поверне згодом. Ми знали тільки те, що війна триває, але тепер уже без нас.

Усі ми мали однакові медалі, за винятком юнака з чорною шовковою пов'язкою на обличчі: він надто недовго був на фронті, щоб заслужити якусь нагороду. Високий юнак з блідим обличчям, що вчився на адвоката, був лейтенантом у добровольчому полку й дістав три таких медалі, яких кожен з нас мав усього по одній. Він довший час дивився смерті у вічі і тепер тримався дещо осібно від інших. Та й усі ми були трохи відособлені один від одного — єднали нас лише щоденні зустрічі в госпіталі. І все ж, коли ми поночі простували разом до «Кова» через той неприязний район, повз пивнички, з яких лилося світло та співи, а то, бувало, вулицею, де на тротуарах товпилося стільки людей, що нам доводилось розштовхувати… щоб пройти, — ми відчували, як нас єднає щось нам тільки знане, таке, чого вони, ці люди, які не люблять нас, і не