Зірки Егера - Геза Гардоні
— Про що ти розмріявся, Криштофе? Може, додому хочеться?
— Ні,— з усмішкою відповів хлопець.— Мені, пане капітан, соромно було б і подумати про таке!
У фортеці залишили тільки цього зброєносця. І то лише тому, що його батько листовно прохав капітана не відсилати хлопчину додому — мачуха його недолюблює. Добо ставився до Криштофа як до рідного сина.
Решту юних зброєносців Добо повідсилав по домівках. Адже кожному з них усього чотирнадцять-шістнадцять років. Фортеця капітана Добо була для них школою витязів. Але допускати їх до справжнього бою Добо ще не хотів.
Був у нього ще один улюблений зброєносець — Балаж Балог, син лейтенанта, який служив у війську ченця Дьєрдя і якого минулого року було вбито в бою. Молодший на рік від Криштофа, Балаж уже вправно їздив верхи. Коли в серпні його випроваджували, він плакав. Хлопчині було прикро, що Криштоф залишається у фортеці, а він ні.
«Постривай-но! — погрожував він Криштофові.— Повернуся, і ми ще з тобою поламаємо списи!»
«Невже ти думаєш, що це я тебе відсилаю?» — відповідав засмучений Криштоф.
І він благав Добо:
«Залишіть Балажа в фортеці, пане капітан!»
«І не подумаю! — відрізав Добо.— Єдиний син удови. Йому ще навіть на дерева лазити забороняється. Забирайся!»
Балажа взяв з собою Лукач Надь, маючи намір по дорозі завести хлопця до матері.
— Ох, щось довго Лукач не повертається,— похитав головою Добо, звертаючись до Мекчеї.— Боюся, як би з ним чогось не трапилося.
— Не думаю,— відповів Мекчеї.— За коротунів я не боюся. Вже давненько я помітив: навіть у бою їм щастить.
— А от і навпаки! — весело заперечив Гергей.— Коротун ніколи так упевнено не сидить на коні, як довготелесий. Коротуна кінь несе, а довготелесий сам коня несе.
Придверник доповів, що прибув кінний роз'їзд.
— Пропустити їх! — суворо наказав Добо.
До зали ввійшло семеро солдатів у жовтих чоботах з острогами. У двох чуприни були мокрі — видно, хлопці старанно вмивалися. Один із них ступив уперед.
— Пане капітан, дозвольте доповісти: ворог під Абонем.
— Знаю,— відказав Добо.— Перший турок уже тут. Його привіз Бакочаї.
Це було мовлено з докором. Солдат, який мав одяг червоно-синього кольору, глибоко зітхнувши, сказав:
— Пане капітан, то я б трьох привезти міг!
— А чого ж не привіз?
— Та я ж їм макітри навпіл порозкроював.
У залі стало весело. Четверо з семи солдатів мали перев'язки. І Добо усміхнувся.
— Послухай, Комлоші,— сказав він.— Послухай, синку. Не в турецьких макітрах тут біда, а у ваших. Вам же ніхто не наказував ставати до бою. Ви мали привезти донесення. А привіз нам потрібні відомості солдат пана лейтенанта Борнемісси! А ви вважали своїм першим обов'язком умитися, причесатися, одягнути свіжі сорочки й підкрутити вуса. Який же ти солдат, Антале Комлоші?
Комлоші зітхнув, відчуваючи, що докір Добо справедливий. А все ж виструнчився і сказав:
— Ви ще побачите, пане капітан, який я солдат.
Донесення солдатів кінного роз'їзду остаточно упевнило всіх у тому, що турки наближаються до Егера. Добо призначив новий роз'їзд і наказав бою уникати, але через кожну годину доповідати, де перебувають турки. Відпустивши солдатів, сів за стіл.
На цей час у залі вже зібралися всі лейтенанти ополчення, всі офіцери фортеці. Прийшли і п'ятеро німців-гармашів. Тут же стояли священик і старий Цецеї.
— Друзі мої! — порушив тишу владний голос Добо.— Ви чули: нагрянуло те, чого чекали ми роками...
Голос його звучав, наче дзвін. На хвилю Добо замовк — може, тамував у собі якусь неприємну думку. Та, видно, відігнавши її, так само владно повів далі:
— Мій товариш, капітан Мекчеї, щойно передав мені повний список усіх сил фортеці. В основному вам усе відомо, але я вважаю своїм обов'язком зачитати цей список зараз. Слухайте і запам'ятовуйте. Читай, Гергею, читай, брате мій...
Він простягнув папір Гергею, котрий легше і швидше, ніж старий Шукан, міг упоратися з таким важким ділом. Гергей охоче почав читати:
— «Стан Егерської фортеці на дев'яте вересня 1552 року...»
— Тобто на сьогодні,— додав Добо.
— «У фортеці є двісті вершників і стільки ж піших — це гарнізонні війська; стрільці з Егера і його околиць — вісімсот сімдесят п'ять. Ясновельможний пан Ференц Перені відрядив двадцять п'ять чоловік; пан Дьєрдь Шереді — двісті чоловік».
— З цих двохсот лишилося тільки п'ятдесят,— сказав Мекчеї і подивився на лейтенанта з кістлявим обличчям і хитруватими очима.
— Моєї вини в цьому нема! — спалахнув лейтенант.— Я, як