Зірки Егера - Геза Гардоні
Дев'ятого вересня сонце навіть не показалося. Сірі хмари затягли все небо. Верхів'я Матри ледве мріли з туману. Погода скидалась на вередливу дитину, якій і плакати хочеться, і ніяк не придумає, через що їй поплакати.
У фортеці велике пожвавлення. На нижньому ринку теслярі плоско затесують кінці довгих жердин. Тут же кілька солдатів свердлять на кінцях жердин отвори і з'єднують жердини навхрест. Третя група солдатів прив'язує до цих хрестовин просмолене й промаслене клоччя. Такі хрестовини називалися «фурко». Набралася їх уже ціла купа.
Біля ризниці старий Шукан мірою ділить порох. Селяни зсипають його до невеликих шкіряних торбинок і відносять до гармашів.
Тут же сержант-гармаш Янош пильнує за тим, як начиняють порохом виготовлені з випаленої глини гранати. З кожної стирчить невеличкий гніт. Із запаленими гнотами ці гранати закидають у розташування ворога за допомогою дротяних пристроїв, схожих на англійські битки для м'ячів. Але кидали такі гранати й з руки, а коли вони з вушками, то й зі списа. Вже їх було виготовлено близько тисячі.
Біля Старих воріт, де обабіч площі нижнього ринку вишикувалися ряди казарм, працюють точильники і слюсарі. Кожному, хто до них звернеться, вони лагодять зброю.
Поряд з Темними ворітьми в просторих підземних стійлах тримають худобу. Різники налаштували бойню просто під фортечною стіною. Кров стікає рівчаком до рову. Кожного дня мешканці фортеці ріжуть чотири-п'ять корів чи волів.
Гергей стояв на Шандоровській вежі. Побіля неї спорудили з колод і дощок поміст, аби зсередини фортеці можна підніматися на стіни цілим загоном.
Були такі помости біля кожної вежі, але ці, біля Шандоровської, переробляли заново, бо через слабо загнані в землю палі поміст хитався.
Добо зі своїми офіцерами піднявся на поміст, спробував похитати стовпи і сказав:
— Вони: мають бути вкопані, щоб кожен окремо міг утримати сотню чоловік. До стовпів поставте підпорки й густо побіліть їх.
На соборній дзвіниці пронизливо засурмив сурмач.
— Що там таке? — гукнув до нього Мекчеї.— Чого ти сурмиш? Ми ж тут!
— Ідуть!
І всі офіцери зрозуміли: іде передовий загін турків!
Уже багато днів аж до Маклара стояв довгий ланцюг вартових. Ця жива підзорна труба день і ніч пильнувала за пересуванням турецької раті від самого Абоньського поля.
Ось що означав цей короткий вигук: «Ідуть!»
Мекчеї вибіг на мур і помчав до південних воріт. Добо — теж. Офіцери рушили за ним. Біля південної вежі вони зупинились і, приставляючи дашком долоні, дивилися на дорогу, що вела з далекої долини через село Алмадяр до фортечних воріт.
По алмадярській дорозі щодуху мчав вершник, здіймаючи густу хмару куряви. Шапки на голові в нього не було. За спиною, тримаючись на ремені, розвівався червоний доломан.
— Це мій солдат,— сказав Гергей.— Бакочаї!
Бакочаї був чудовим вершником і тільки волею долі став пішим воїном. Він весь час благав дозволити йому сісти на коня, і нарешті його взяли в кінний роз'їзд.
Коли вершник наблизився, всі помітили, що обличчя в нього скривавлене, а збоку, прив'язане до сідла, погойдується щось кругле, схоже на диню.
— Мій солдат,— радісно повторив Гергей.— Так, це Бакочаї!
— Очевидно, з бою,— мовив Добо.
— Справжній егерчанин! — похвалив Мекчеї.
— Але ж це мій солдат,— не вгавав Гергей.— Мій учень!
Услід за гінцем, збиваючи пилюку, мчали дорогою ще три вершники. Решту, напевно, порубали.
Отже, турки близько.
Що відчував Добо, почувши цю вість? Іде турецьке військо, яке влітку здолало дві наймогутніші твердині Угорщини: Темешвар і Солнок; захопило Дрегей, Холлоке, Шалго, Буяк, Шак, Балаша-Дярмат — словом, усе, що захотіло. Наступає турецьке військо, хоче підкорити владі султана й те, що ще лишилося від Угорщини.
Турки вже недалеко. Сто п'ятдесят тисяч тигрів у людській подобі, диких звірів, які спустошують усе довкола. Більшість із них уже з дитячих літ навчено стрільбі з лука й рушниці, вони вміють вилазити на стіни, призвичаєні до незгод похідного життя. Їхні шаблі виготовлені в Дамаску, панцирі — з дербентської криці, списи — витвори вправних індостанських ковалів, гармати відлиті кращими майстрами Європи; пороху, ядер, гармат, рушниць у них сила-силенна.
Що може спинити їх?
Невеличка фортеця, в якій ледве нарахуєш дві тисячі людей, шість старих жалюгідних гармат і трохи пищалей, які теж чомусь звуть гарматами.
Що ж іще міг відчувати Добо!
Гонець Іштван Бакочаї влетів до фортеці і зіскочив з коня. Спітнілий, скривавлений, запорошений, став він перед Добо. До сідла прив'язана кучерява голова турка з виткими вусами на смаглявому лиці. А в самого Бакочаї ліва половина обличчя почорніла від крові, що запеклася.
— Пане капітан, дозвольте доповісти,— сказав він, стукнувши каблуками: — турки вже тут, дідько б