Зірки Егера - Геза Гардоні
— Так,— відповів Добо.— Зайди і подивися, скільки ми його зібрали.
— Це, певне, була ризниця?
— Еге ж. Місце сухе, тут найкраще зберігати порох.
— Гріх було собор отак сплюндрувати...
— І мені його шкода, але, може, саме завдяки йому не звучатимуть молитви аллахові.
Вони ввійшли. Приміщення це скоріше скидалося на винний погріб, аніж на ризницю: тут громадилися одна під одною чорні бочки.
— Ого, як багато! — вигукнув здивований Гергей.
— Багато! — усміхнувся Добо.— Більше двох сотень бочок. Тут ми тримаємо весь порох для гармат.
— В одному місці? А якщо вибухне?
— Це неможливо. Перед дверима стоїть варта. А ключ у мене. Заходити сюди дозволено тільки Мекчеї і старому Шукану. Від заходу й до сходу сонця ключа нікому не даю.
Гергей кинув погляд на вікна. Засклені невеличкими круглими скельцями, вони були захищені потрійними залізними гратами.
Навпроти дверей, крізь які в це темне царство стрімко вривався сніп сонячного проміння, стояв великий круглий чан, доверху наповнений порохом.
Гергей зачерпнув рукою порох, потім висипав його назад.
— Цей добрий для гармат,— сказав він.— Сухий.
— Порох для рушниць тримаємо окремо,— мовив Добо.
— Це тутешній чи віденський?
— І тутешній, і віденський.
— А яка суміш тутешнього?
— Три чверті селітри, одна чверть сірки й деревне вугілля.
— Вугілля тверде чи м'яке?
— М'яке.
— М'яке найкраще. Але вугілля я кладу трохи більше, ніж інші.
Просто над чаном на закіптюженій стіні виднілася велика закіптюжена обшарпана картина. На ній можна було розрізнити лише дві голови: скорботне обличчя чоловіка і схилене на груди обличчя юнака. Обидві голови оточені жовтим ореолом. Починаючи від шиї юнака, полотно було зірване, з-під нього виступала побілена стіна.
— Напевно, тут були образи,— сказав Добо.— Може, їх намалювали ще в часи Іштвана Святого.
Біля ризниці працювали порохові млини. Їх обертали коні.
Під боковим кам'яним склепінням собору солдати виготовляли ручні гранати. За їхньою роботою пильнували два гармаші.
Гергей зупинився. Глянув на порох, на гніт і похитав головою.
— Щось не так? — спитав Добо.
— Так-то воно так,— пересмикнув плечима Гергей,— але тільки для тієї вежі, де я стоятиму, дозвольте виготовляти гранати мені самому.
— Якщо вмієш їх робити краще, розкажи нам. Чоловік ти вчений, а для нас тепер захист фортеці є найпершим ділом.
— Я знаю кращий спосіб їх виготовлення,— сказав Гергей.— Ваші гранати тріщать, підстрибують, розриваються — і на тому все. А я свої начиняю сім'ячком.
— Яким таким сім'ячком?
— Це як маленька граната. Промаслене клоччя обсипаю мідними ошурками, далі залізними ошурками і сіркою. Моя граната діє двічі: після першого вибуху з неї вистрибує невеличка бомба і за кілька секунд теж розривається...
Добо гукнув солдатам:
— Припиніть роботу! Пан старший лейтенант Борнемісса зараз сюди повернеться, і ви робитимете так, як він накаже.
Вони піднялися на дзвіницю, перетворену на вежу.
Нагорі вона була огорожена плотом і захищена корзинами з глиною. В камінних нішах стояли гармати. А посередині...— купа ядер і порохова яма.
Звідси видно було всі зовнішні укріплення, які могутнім півколом охоплювали східний бік фортеці, дві вежі, а на них дві круглі вишки.
Та звідси ж можна було бачити й узгір'я навпроти фортеці, яке сягатиме десь до половини фортечної стіни.
— Саме звідси, зі східного боку, облога буде найзапеклішою,— мовив Гергей.— Зранку тут ще й сонце битиме просто в очі. Сюди треба чоловіка не з боязких!
— От про тебе я й подумав.
— Спасибі. Не підведу!
І вони потиснули один одному руки.
Серед інших гармат стояла величезна й масивна бронзова гармата. В її широченне жерло входили ядра завбільшки як людська голова. На гарматі золотом поблискували різні написи й оздоби.
— Це Баба,— сказав Добо.— Прочитай, що тут написано.
На стволі гармати у вінку з пальмових гілок блищали слова:
БОГ — НАША СИЛА І МІЦЬ!
