Зірки Егера - Геза Гардоні

Гергей став на камінь. Зламав печатку, струсив із листа пісок і, глянувши на підпис, почав читати:

— «Ахмед-паша з Каали посилає листа.

Коменданта Егерської фортеці капітана Іштвана Добо вітаю!

Я, анатолійський Ахмед-паша, старший радник великого, непереможного султана, старший воєначальник його незліченної і непереможної раті, сповіщаю, що могутній падишах цієї весни два війська послав на Угорщину. Одне з них захопило Ліппу, Темешвар, Чанад і Солнок, а також усі фортеці й замки, розташовані на берегах Кєрешу, Марошу, Тиси й Дунаю. Друге військо розбило дві угорські раті і зайняло Веспрем, Дрегей, Сечен і берег Іпою. Нема такої сили, яка вистояла б перед нами!

І тепер два наших переможних війська з'єднуються під Егером.

Виконуючи волю могутнього і непереможного султана, я закликаю вас не чинити опору його величності, а скоритися його волі — впустити башу, якого я пришлю, і здати йому фортецю й місто Егер».

— А дідька в печінку не хоче? — загули з усіх боків.— Не читай далі! Хай його собаки слухають!

Але Добо закликав усіх мовчати:

— Ви вже дослухайте турецьку музику. Он на які високі ноти їх виносить. Читай далі.

— «Честю запевняю вас: якщо ви скоритеся, ми не чіпатимемо ні вашого збіжжя, ні вашої худоби. Падишах буде милосердний до вас і надасть вам стільки свободи, скільки ви її мали при ваших королях».

— Не потрібна нам турецька свобода! — гаркнув Цецеї, розмахуючи дерев'яною рукою.— Досить нам нашої, угорської!

Всі заусміхались.

Гергей вів далі:

— «Я захищу вас од усіляких бід...»

— Для того й лізуть, аби нас захищати! — закричав Гашпар Пете.

Почувся сміх. Засміявся і Гергей.

І лише Добо стояв похмурий.

Гергей читав:

— «На підтвердження сього я ставлю свою достеменну печатку. Якщо ж ви не скоритесь і накличете на свої голови гнів могутнього падишаха, то ви й ваші діти вмрете страшною смертю. А тому й відповідайте негайно!»

У відповідь площа грізно загула:

— А щоб він луснув, отой падишах з усією його могутністю! Хай-но він тільки сюди поткнеться!..

Обличчя розчервонілися. Навіть у найсумирніших і то гнівом запалали очі.

Гергей повернув листа Іштванові Добо. Шум затих.

Добо не треба було ставати на камінь, аби його бачили: він і так був на голову вищий од усіх.

— Ось,— промовив він скрушно, але в голосі його відчувалася крицева незламність,— це перший і останній лист від турків, якого прочитано в нашій фортеці. Ви вже зрозуміли, для чого йде сюди турок. На шаблях і гарматах несе нам свою «свободу»! Купаючись у християнській крові, поганський падишах несе свою «свободу». А якщо ми від неї відмовимось, нам повідрубують голови! Від нас вимагають відповіді. Ось наша відповідь!

Зібгавши листа, він кинув його в обличчя селянинові.

— Як ти посмів принести отаке, мерзотнику?

І, повернувшись до солдатів, наказав:

— Закувати його в кайдани! І в темницю негідника!

Після читання листа, який усіх розтривожив, Добо звелів офіцерам зібратися в палаці:

— За півгодини всім бути у мене.

Невдовзі в залі стало людно. Якщо хтось і запізнювався, то лише тому, що перевдягався в парадну форму. Кожен відчував, що лист — це перший удар на сполох.

Добо нетерпляче ждав, коли під'їде висланий зранку кінний роз'їзд.

Він стояв біля вікна, схрестивши руки на грудях, і дивився на місто, що розкинулося внизу. Які красиві білі будови! А місто майже безлюдне. Тільки побіля самого палацу, коло річки, ще трохи роїться люд фортеці: солдати напувають коней, снують водоноси. А ось якась жінка у жовтій хустці виходить з воріт. За спиною — великий клунок. Поруч з нею в напрямі фортеці дрібцюють двоє малих діток.

— І ця до фортеці йде...— невдоволено пробурчав Добо.

Поруч з Добо стояв зброєносець у голубому оксамитовому доломані. Довговолосий, з ніжним обличчям, вія скидався на дівчину, яка вбралася в чоловічий одяг. Але руки юнака говорили про інше — в них відчувалася буйна сила: він щодня вправлявся в киданні списа.

Добо обернувся, лагідно провів рукою по чуприні зброєносця: