Під Савур-могилою - Андрій Хімко

— Поможи й посприяй їм, Боже, щасно вчинити, як задумано,— шепче вершник, а Сивко пантеличиться, бо на засніженому просторі навкруг та на витоптаному гостинцеві ні ляльки не видно.

В Сіркових очах лежать не близькі вже Запороги, а шляхи до Тоболу й Турухані та назад, а на них — до тисячі острогів і кільканадцять тисяч різноликих зісланих, приречених на свавілля та ґвалти стрільців. Неймовірно тяжке життя хакасців, ламутів-евенів, тунгусів-евенків, коряків та інших привело до різкої недостачі чоловіків, а відтак стрільці та зіслані не лише ґвалтували, а й навпаки — ґвалтувалися витончено й хитромудро місцевими жінками і навіть юнками не один десяток літ, а від того неосяжно великі сибірські простори повнились покручами-байстрюками, злодійствами, вбивствами, картярними кишлами. Навіть рядові стрільці, скриби, розстриги-духовники, а найпаче чільці-зверхники та гендлярі несказанно заможніли там, втрачаючи всяку мораль, яку вони мали на своїй батьківщині і в рідних родинах. І як не дивно, але спасіння від загального лиха Сірко побачив у присутності на тих безмежжях лицарів-козаків та справжніх духівників-стоїків, що тримали та підсилювали рідні устрої на чужинах і впливали на інших совістю і Божими заповідями. Він навіть осуджував висилців-аввакумівців за те, що вони тікали в нетрища лісів і гір, усамітнюючись.

Гойдаючись у кульбаці-сідлі на неспішно бредучому змореному в скачі Сивкові, Сірко вже вкотре згадував і Фролово-Спаську вежу, в яку його вкинули дозорці по повороті із Сибіру, і те, як його, кайданника, виводили і вперше, і вдруге, і втретє до «милостивого» царя-батюшки, перед яким він, в'язень, за порадами спершу Артамона Матвєєва, вдруге — Юрія Долгорукова, а втретє — митрополита Пітирима мусив стати на коліна, та так і не став. Він і тепер чув розмову з ним царя і його поплічників так яскраво, ніби вона відбулася вчора.

«Ти ж чому, Сірку, вклонився мені, як простому смертному? Адже перед тобою Божою милістю цар отих просторів, які тобі довелося трохи побачити, і тільки я можу дати тобі волю»,— пронизував бранця очима Олексій.

«Я, твоя висока ясновельможність, перед московським троном не провинився, а тілом і кров'ю все життя захищав і його від аґарян, тому й помилування не потребую, а вклонився я так, як у нас в козацькому поспольстві прийнято з покону кланятися всякому людинові. На коліна ми стаємо лише перед Богом, а ти ж не Бог, а лише Божою милістю цар, як твердиш, отож я не міг тебе образити».

Цар змовк, царедворці ж почали вмовляти Сірка стати на коліна, просити й благати про прощення, а Питирим умовляв навіть дати присягу на Євангелії на вірну службу.

«У нас присяга дається лише сполеченству та Богові, а його висока ясновельможність не є сполеченством і Богом, а крім того, я присягав Січі моїй рідній у Запорогах, то як можу присягати і їй, і його високій ясновельможності, адже та присяга буде зрадливо облудною і богопротивною?»

Тим скінчилася і перша, й друга розмова, бо Сірко нічого нового не надумав, як радили йому цареві слуги, відпроваджуючи у фортецю. Але третя розмова була вже дещо іншою. І цар, і царедворці почали пропонувати Сіркові спершу боярську і воєводську ранговість, а потім навіть гетьманську булаву і великі пожалування при ній.

«Я, твоявисокоясновельможність, люблю Січ і всю Україну мою не за перначі, булаву, штандарти, ранги чи стани, бо, мабуть, повіриш мені, мав би їх уже, коли б бажав. Мені Січ і Україна рідні та дорогі і в злиденнім убозтві з вдовами, старцями, кобзарями, робучим людом, і в жаских стражданнях та кривдах, і в руїнах та попелищах, так що мене те не вабить, як інших. Я міг уже, як тобі відомо, сто разів положити життя за люд мій і край, і тим тішуся, а не печуся».

«Коли ти, шануючи Бога, не можеш присягтися його царській величності, то можеш дати клятву поспольству і государству московському не воювати проти нього,— хитрив отец Питирим, щоб якось вийти з незручного становища.— Чи ти хочеш воювати проти царства?»

«Проти держави московської я не думав і не думаю воювати, а тим паче в кайданах».

«Оте й скріпи клятвою на святому Євангелії та хресті у моїх дланях, воїне»,— і митрополит поспішив ткнути до уст ув'язненця хреста, проказавши: — «Слава Богу нашому і нині, і прісно, і во віки вічні, амінь!»

«Розкуємо тебе і відвеземо до гетьмана Самойловича на його й Січі велике прохання»,— сказав утішливо цар, вставши з дзиглика, на якому сидів.— «Помисли над тим, що вам, християнам, хочеш ти чи не хочеш того, при неймовірно великих людоловствах агарян та поновленому султаном Джихаді, є лише одна стезя необійдна: смертельно боротися проти орди й турчина, нам, московитам, на благо та живот. Іного не дає вам Бог праведний, і правдивим доказом того є зрада орди гетьманам Хмельницькому, Виговському, Ханенкові та спустошення краю при Дорошенкові»,— говорив цар, розмірено ходячи по перських килимах.

І Сірко розумів, що «милостивий кат» має рацію: Україні дійсно нічого іншого не лишається, як боронитися в першу чергу від першого й смертельного ворога рідного поспольства — агарян.

«Мабуть, високоясновельможний царю, ти маєш рацію, але, даруй, не буду з тобою лукавити, окований кайданами,— нагадав він брязкотом про свій стан,— і зв'язаний безвихіддю люду мого. Ми можемо жити в мирі та спокої, успішно воюючи проти агарян, тільки в такому ладі між нами, коли ви будете самі по собі, а ми — самі по собі! Все інше не буде ні щирим, ні довготривалим, твоя високість!»

«Згодний з тобою, а тим паче при смертельному джихаді,— потикав цар Олексій окільцьованим у дорогі персні пальцем-вказівцем.— Ось тільки нащо Січ тримає вора-самозванця Симеона?» — докорив.

«Чого не знаю, про те не говоритиму, але дозволю собі виказати твоїй високості ще одне моє домагання,— промовчав Сірко про Симеона,— не