Під Савур-могилою - Андрій Хімко
«Даю свою згоду й на те,— по розмислові відповів цар,— ідучи назустріч твоїм бажанням. Воля твоя, і хай таланить тобі промишляти так щасливо, як досі було»,— розвів він ніби у безвиході руками, даючи зрозуміти, що аудієнція скінчена...
І Боже, як завертілося все по тому! За якусь мить в'язень був розкований і вже жадібно утоляв голод у трапезній, а згодом палив свою зіньківку-люльку, ждучи гринджол, що мали везти його в Посольський приказ. Там Сірко зустрівся з Артамоном Матвєєвим, отримав від нього поршні-чоботи, кирею на хутрі і сто золотих алтинів на дорогу і в супроводі вершника, що віз вістку в Січ про вивільнення Сірка, виїхав на гринджолах, впряжених упарокінь, до Мерефи.
«Знаю, на яке „прохання гетьмана“ ти мене випустив, царю,— роздумував Сірко, наблизившись до Дніпра так близько, що від ревища рідного Ненаситця аж харапудився Сивко. Спинивши коня, він глибоко зітхнув і протоптаним у снігу путівцем направився по кризі на тогобіч до бекета, який стовбичив навпроти.— Дуже вже вам, іродам, хотілося хоч якось дискредитувати мене в очах поспольства!» Почув Сірко постріл із бекета: один, другий, третій.
Як вияснилося потім, попереджений вартовий вітав отаманів поворот на Запороги, де, сповіщені царським посланцем, його чекали всі січовики.
Серце в грудях поверненц прискорено билося. І радісно було і печально. Радів, бо повертався в рідну стихію, бо по путі щедро обдарив «дорожними» золотими Артемових, Сябриних та Турлюнових синів і доньок, бо тут його чекав, як сподівався, його любий кінь Велес, якого, як знав від зятя Івана Пелеха в Мерефі, пообіцяв сохранно доглянути за власний кошт козак із Іваківського куреня Назар Оскарко. А печалився, бо в очах стояли поряд із могилою сина Романа тоболи й турухані з синами й доньками Івана Нечая, Філона Гаркуші та десятків інших, що вже писалися Нечаєвими, Гаркушевими, Чуєвими, Якушевими, бо мав розмову в Кунгурі з геть зубожілою вдовою Нечаєвою Ялисаветою, донькою Богдана Хмельницького, і кількома десятками інших, та ще від того, що по його ув'язненні гайдуками був забитий вірно йому відданий джура і побратим-брат Яків Гиря-Сірко, який мав продовжити його дії й рід. Не радувало його й те, що в Слобожанщині разом із Дзиковськими було скатовано кілька десятків кращих сотників. А крилося все жахним туском від того, що він фактично навіки попрощався з любою жоною Софією, яка в опричиненій пасії по другому синові Романові не бажала ні бачити його, ні чути про нього, «душогуба»...
Заздалегідь попереджені трьома рушничними пострілами чатового з бекета, старші та знатніші січові старшини на чолі з кошовим Лукашем Андрієвичем зустріли Сірка невеликою юрбою в січищі. По віддачі комусь до рук Сивка, щирих чоломканнях, вітаннях та коротких перемовках кошовим було вирішено, за пропозицією Андрія Сахненка та Івана Стягайла, скликати невідкладно Малу раду старшин із трьома рядовими представниками від кожного куреня. Та глянути на прибульця збуджено вийшло в дворище майже все козацтво з вимогою поставити отамана, що тепер відростив добротні сивуваті вуса, на колоди для огляду, і раду із-за того було відкладено на пообід.
Була весняна відлига, співали коло поварні синички, а розчулений Сірко стояв на колодах і, знявши шапку, кланявся на всі боки, не маючи сили вимовити слова. Та, врешті, взявши себе в руки і привітавши січовиків, попросив, щоб ті дали йому можливість переошатитись, зготуватися до ради та навідати свій бурдюг і любого коня Велеса. Сльози розчуленості заливали йому очі, коли врешті він давньою ключкою, що була залишена в дверях, відчинив їх та зайшов у свій прикалабок і знайшов його таким, яким лишив майже рік тому. На Січі рідко який чілець мав свій власно-осідлий прикалабок, якого мав Сірко. Все в ньому нагадувало господареві і побратима Якова Гирю, бо, властиво, Яковом було почеплено на стіни кілька десятків дорого оздоблених інкрустаціями шабель, малахаїв, пістолів, луків, два списи, розцяцьковані сагайдаки, торочки набоїв, п'ять дорогих шабельтасів, в яких, окрім пістолів, на великий його подив, збереглися навіть таляри й польські злоті.
«Там все твоє, здається, ціле»,— сказав йому Андрієвич, а Сіркові здалося, що в бурдюгові хтось мешкав, бо постеля на полику була зі свіжого, ще запашного сіна і накрита зовсім новим, не знаним йому рябчаком, на столику лежала незапорошеною його давня черепаня-мурута, а в кандійці-блиманці була свіжоналита олива. Все тут було таким болючо рідним та дорогим йому, що це мав сили не розчулитися. Уже перевдягнувшись, він не йняв собі віри, що все могло так зберегтися, навіть дорогий кисет з тютюном, кресалом та губкою висів на давньому тиблику в стіні, а парсуни Покрови й Мамая були свіжозмащені оливою і блистіли. Запаливши черепаню, Сірко глибоко по-давньому затягнувся бакуном і раптом угледів, що зсередини двері тепер мали ще два додаткових гаки і засуви, яких раніше не було.
Сидячи зачудовано, ніби після жахливого довгого сну, Сірко почув стук у двері і ніби проснувся.
— Хто там? Прошу заходити! — витер він сльози рукавом.
Через поріг, вайлувато закриваючи за собою двері, з великою дощаною тацею зайшов сухорлявий, уже не молодий козак.
— Обід, отамане, тобі приніс, бо з дороги в тому потреба,— поставив він, не питаючи, неспіхом тацю на столика.— Назаром Оскарком пишуся в компуті І Банківського куреня. Без тебе по листі пана Собеського до старшин наш курінний Іван Стягайло поселив мене в твій бурдюг, то донині його пильнував, ночуючи тут. Ти вже пробач, що колодок на двері ми додали і гаків аж два, бо ласих поцупити щось, як погано лежить, всюди досить,— всівся пришелець на лавицю і почав, змовкнувши, набивати люльку тютюном.
— То це ти все зберіг мені до ладу? — роздивлявся Сірко прийшлого.
— Я й бурдюг пильнував, і Велеса доглядав та прогулював.
— І Велеса? Як він там? — загорілися радістю очі Сірка.
