Під Савур-могилою - Андрій Хімко
Та християнський Бог був на боці Сіркових потуг — приспав у запівніч і Аллаха, і його правовірних. І чорноморці з води, а ойроти й козаки із суші воднораз напали на Аслан і, не втративши жодного воїна вбитим, за якусь годину повністю оволоділи фортецею та її околами. Одне ім'я «шайтан», що його вигукували охоронці жахаючись, а ясирники — радіючи, паралізовувало захисників.
Спішно відпровадивши з ясирниками майно, худобу на перевантажених байдаках-чайках і гончаках-галерах додому, Сірко зірвав частиною пороху, що був у фортеці, мури, окольні будівлі й пішов ночами на Очаків.
Похід козаків на буджацькі, молдавські та волоські улуси, які людоловили тепер разом із турчином у Поділлі й Буковині, полегшував ляському гетьманові Собеському війну з Портою. Поповнивши в Очакові свої запаси зброї і звільнивши понад п'ятнадцять тисяч ясирників, Сірко круто повернув на захід. Його поява з козацтвом під Молдовою змусила молдавського логофета Степана Петриченка і волоського жупана Григора Гика повернути свою зброю проти Гусейна-паші, а відтак допомогла Собеському розбити пашу під Хотином, і той мусив із кількома юз-баші та от-агами втекти аж у ханський сераль, боячись розправи султана.
Тим часом оповіщений про успіхи Сірка цар Олексій спішно направив Січі додаткові набої й припаси для промислу над аґарянами і, запобігаючи перед тим же Сірком, відпровадив протоієрея ніжинського Симеона Адамовича з родиною, наглядцю й радника гетьманичів Самойловича при царі, за вчинені свого часу нацькови проти Сірка до Сибіру і дозволив, як вимагав від нього Сірко в Грановитій палаті, «щоб Україна була в такому ладі, коли кожний козак мав би при собі коня, рушницю і набої для війни».
Довідавшись від розвідників Лавра Гука, що султан із ханом посудяться йти великим походом на Січ і Хотин, Сірко переказав чорноморцеві Денису Кривоносу негайно вийти усім оружним плавом до Перекопу, куди й він, Сірко, прийде сушею. Отож водою і степом до Перекопу йшло близько п'яти тисяч козаків. І хоч Сірків план повністю не вдався, бо орда й турчини напали на чайкарів коло Гаванської пристані, та Денис Кривоніс уміло їх відбив і відігнав, узявши в полон ще й галеру з турецьким капудан-чаушем Валі-агою. Допитаний Сірком, що якраз наспів, Валі-ага розповів про дислокацію ординсько-турецьких турм, і отаман, відпровадивши чорноморців із великими трофеями додому, спішно повернув козацькі потуги на Тягин, Ізмаїл і Ачи-Кале, де, втративши лише трьох козаків, розбив і орду, і турків, отож ані орда, ані турки не пішли під Хотин на потуги Собеського.
Рідно та приязно подякував Сіркові гетьман Собеський, сповістивши «уродзоного, богатиря й гетьмана з гетьманів» що він, Собеський, за вимогою примаса й сейму мусить лишити Хотин на наказного, а сам відбути спіхом до Варшави, бо в «Жечі Посполитій жалоба велька по наглому сконанню ясновельможного круля Михая-Хоми Корибута-Вишневецького». По цьому в Сірка виникла думка податися в Хотин на захист фортеці, в поміч наказному.
Але поки Сірко, сповістивши в Січ про перемогу наказному кошовому Лукашеві Андрієвичу, якого козацтво обрало в Спасівську башлівку, зготувався в зворотну путь, ординці й турчини не лише Муравською сакмою пішли на Лівобіччя та по путі напали на саму Січ, але й окремими булуками в степу неждано й негадано вдарили на Сіркові загони і на Кучманській сакмі.
Оточивши Сіркових козаків у полі, ординці три доби безперервно кидалися на запорозькі потуги і три доби в запеклості тратили своїх людоловів убитими й пораненими, а на четверту Сірко не лише прорвав їхнє кільце, а й, підпаливши трави в їхнім тім'ї, змусив татар і турків тікати і в погоні взяв недобитий булук у полон, сам не вірячи у вчинене.
З поворотом Сірка в Січ і Орда, і Порта зрозуміли, що ні Січі їм не осилити, ні Дорошенка не втримати в гетьманах. Зрозумів і Дорошенко, що своєю сув'яззю із султаном він оголює Правобіччя, на якому все менше й менше лишається сіл, мешкань і людей...
В січовій церкві Покрови на молебні по убієнних у літніх змагах, в яку Сірко потрапив, встигнувши лише перевдягнутися з дороги, був присутній і царський посланець Кузьма, Данилів син, і те псувало Сіркові жалобний настрій чимось нещирим, хоч думний дяк ніби й молився щиро. Виводила Сірка з рівноваги і купка переяславських козаків, присланих полковником Дмитром Райчею ніби для подяки Січі за її успішні сукцеси, а насправді — Юрієм Трубецьким для розвідки й вивідок. Та найбільше вразило Сірка сповіщення думного дяка Кузьми, Данилового сина, що на Правобіччя за наказом царя мають вийти зі стрільцями воєвода Ромодановський і гетьман Самойлович.
— Негаразд, дяче, робить цар, що в порушення Андрусівського перемир'я посилає стрільців на Правобіччя, та ще тоді, коли там ні орди, ні турчинів немає. Було б ліпше і виправданіше вчинити те весною, як аґаряни пустошили, палили й оголювали ясирством наш край.
— Все в руках Божих, отамане, а тобі, смертному пожалуванникові його величності, милостивого царя нашого, не пасує так зневажливо говорити про його тронну особу,— докорив дяк Сіркові.
— Я так говорив і з його високою ясновельможністю, коли був у кайданах, то чому маю говорити інакше без них? Адже відпустив він мене не задля мого живота, а задля війни моїми руками з його ворогами,— подивився Сірко спідлоба на посла.— Взагалі, пане думний дяк, звільняй завтра нашу гостинну грецьку хату і слідуй із Райченими козаками до гетьмана Самойловпча, бо до нас
