Під Савур-могилою - Андрій Хімко
«Нашими могилянцями тут, на Москві, тепер хоч греблі гати, і всіх їх, жмикрутів, із чадами і навіть з общинами потягли сюди жалувані вигоди,— затарабанив знову своєї єпископ Митрофан-Методій.— Могилянець Семен Полоцький тільки лакизою є при тиранові та царевичах Федорові й Іоаннові, а бачте, наставляє ту парость і тішиться, пройдисвіт, що його, блазня, допускають до царського корита. Тутейший Китайгород побіля Кремля, як і Всесвятсько-Затворські Ворота Посаду, побудував також могилянець Петро Малий, кажуть, і все ж за оті жмикрутські пожалування чиниться на славу тиранові... Лихо нашого поспольства іде до нього з чварами та жадобами старшин і пастирів, і узірцем тому є Лазар Баранович. Які не погані, як твердите, були ляські кати, але навіть вони не нищили наших чільців до пня. Пригадайте гетьмана Орендаренка і Антона Буту, які допомагали Інаєтові та Кантемирові Гіреям воювати проти Польщі, а були помилувані крулем, візьміть Тараса Трясила-Федоровича, якому була прощена поразка Конецпольського. Цар і воєводи подібного не лише стосовно чільців, а й стосовно родин їхніх не вчинять. Ото і є взірець для нас у порівнянні насильців! У них тут навіть справжнього Бога ні в самодержця, ні в самозванця-патріарха не зустрінеш, бо все буття їхнє, світскість і плоть покриває й поглинає коростяво-пожадлива хтивість держави, яка пнеться стати Римом. Найкраще про те сказав у недавньому плачі достойник Сильвестр при зверненні до пастви, царство Боже його душі».
Митрофан-Методій на якийсь мент примовк, і до Сірка донеслися притишені слова ліфляндців, що згрудилися окремою купкою, виділяючись і одягом, і мовою, і поведінкою. Він уловив із їхньої мови лише окремі химерні слова: «Йомар», «кютт», «юлге», «шай», «мадава», «норава», «толава», «вудава», «кудава», «пургин», але вже з того зрозумів, як їхній світ відрізняється від решти, а повна виділеність їхньої купки викликала в нього жаль. Жаль той він ніс і потім, дізнавшись, що ліфляндці були естами, марі, ерзами, мокшами, удмуртами, яких купчило взаєморозуміння мов.
Сірко, слухаючи Митрофана-Методія, доходив висновку, що той — непоправний ворог і царя, і бояр та воєвод, і патріарха та думних дяків, і всієї московської церкви з Синодом, а тими проповідями він полегшує свою душу, звільняє її від гіркот, які накопичилися там. Знання його були бездонними: він знав і про Єлеазара, сина Арона первосвященика, і про Еразма Роттердамського Дезідерію, який, хоч і скупо, шанувався в Київському колегіумі, і про п'ять гараків у буддійській вірі, які ділять місяць на п'ять часток, і про отця Василя, душпастиря Степана Разі, який сказав ніби: «В кого ойчизна є в душі, той може її згубити лише тоді, коли прийме за неї смерть», таки прийнявши її разом з Явдохою Дзиковською аж на Дону, поїхавши туди для спасіння її мужа, Івана.
«Нас з'їдає нині братство з московитами, псевдоєдиновірство та близькість мов, які царат і боярство підступно використовують для нашого поневолення. Безсмертність душі та духу — приватна воля особи — є Божою заповіддю, а як її трактують Божою милістю цар та первоієрарх? Адже ми для них — череда, турма, юрба, гурт, та більше нічого, і наші енунціації — заяви від чистого серця — тільки марнота марнот». Ми мусимо молитися на царя, боярську думу, мініхів, міхельсонів, милославських, волконських, трубецьких, ордин-нащокіних, урусових, матвеєвих, шереметевих, юсупових, аліханових, хілкових і на цілий сонм іних, як на ікони, а ми ж живемо ще з тих часів, як їх і на світі не було.
Якийсь німчин на весь голос плутаною мовою оскаржував своєю амбасадорською недоторканністю сваволю опричників, повторюючи те, мов закляття. А Сіркові чомусь згадувалася Мотря Кривошапчиха-Гундиха і перші роки життя при ній, як матері, при матері Домні, служниці й наймичці. Напрошувався висновок, що, не будь ординців-людоловів, його життя було б іншим, він би не був приреченим до кінця днів своїх животіти на чужині, далеко від рідної землі й люду, яких він любить більше, ніж власне життя.
«Ні, у Валдай над озером ви не попадете, тепер там містечко ціле з монашим монастирем на острові, забудоване в'язнями, бо ж їх по разінщині гнали і туди, і в Вишній Волочок, і в Хотилів Яр, і аж в Зимогори,— знову почув мову Сеньки Сірко.— Нас поправторять у Тобольськ, і тільки».
«Оте censeo Carthaginem esse delendam» — Карфагена мусить бути знищена — і для нас нині слушне, паство моя, а воно було єдиним для Катона Марка Порція Старшого в Римському сенаті,— бубонів єпископ Митрофан своєї, заважаючи Сіркові чути інших.
Башкорти, яких Сірко за тиждень знав по іменах: Адиль, Ашмек, Мукаш, Мукат, Сутей, Чубей, хоч і говорили по-своєму, але було зрозуміло, що вони теж проклинали тирана-царя і його бояр та воєвод, і Сірко подумав, що ні одна держава не мала стільки ворогів, як царська Московія.
«Яку покуту?! Яку єпитимію?! — підвищував голос єпископ із Воронежа.— Вони казенники-лакизи, блюзніри, крутії й трусії, бовдури, гайдуки й гультіпаки, а ще розтлителі! Їх і хоронити слід не на цвинтарі, а лише на забіссях!» — кипів Митрофан-Методій, коли мова зайшла про перекинчиків.
Якогось ранку в кошару вкинули напівостриженого ченця в кандалах, а слідом — ординця, якого звали Юсупком, без кандалів, і грем'ячівський сотник пізнав у ньому дознавача путивльського воєводи Федора Хілкова. Та поки про те дізналися інші, відбулася така розмова:
«Хабар бар-ма — новина є?» — спитав якийсь старший ординець в халаті і тюбетейці новенького.
«Вар хабар бик, етап!» — відповів той, мов великим бевзем у бляху вдаривши і оглушивши в'язнів.
Їжу принесли раніше, ніж чекали, а невдовзі вартові оголосили всім приготуватися в дорогу. Заворушилися, завовтузилися, заметушилися в'язні, задзвеніли кайдани, і в камері зробилося тісно. Єпископ Митрофан-Методій і решта приреченців почали читати «Отче наш». Молитву підхопили поляки, литвини й ліфляндці — «Отче нашєм» і «Аудатур Єзусом Крістусом». Магометани, впавши на коліна в бік Кибли, підтримали їх «Мишалою», і за якусь мить вже не можна було розібрати слів, то був уже суцільний глухий стогін людей, які перед
