Під Савур-могилою - Андрій Хімко

— Та бачу, слава Богу, але не вірю собі,— шморгнула носом Ївга.— Коней постав, козаче, до стаєньки та приходи в хату, а ти пху-пху-пху,— плакала вона й сміялася разом, витираючи очі фартушком-передником,— вступай у оселю рідну. Боже, яке то щастя мені, самотній, привалило! — супроводжувала вона гостя із сіней у хату.— Недарма вчора двічі у віконце пташа стукало ото. Знімай бекону! А вуса в нас які пишні та розложисті, на батькові схожі, а на шиї збоку що ще за рубець такий, не дай тобі Бог!? — перехрестилася, оглядаючи.

— Татарин, мамо, ятаганом почастував, та й по тому,— вішав Сірко на тибля одіж.

Зайшов Назар, розпитала, як звати, чи є рід і де він, змусила роздягтися, а між розмовами ставила на стіл підвечірок. За столом говорили про життя мачухи, про капулівчан, цвинтар і нового панотця в церкві, про Сіркові бджоли, які Ївга передала в оренду дідові Охрімові Зиці, і той дав їй за літо п'ять цебрів меду, з яких вона чотири продала на крам-базарі, а один лишила, і він зацукрився.

Потріскував олійний світець на столі, заглядала чорними очима в круглі і геть відмерзлі міхурчаті віконця темна ніч, а Ївга, ніби в ній весняні води прорвали гатки, говорила й говорила про своє наболіле, все вертаючи до самотності, старості й немічності.

— Поперек кілком стоїть у мене, руки вночі зовсім німіють, а вдень і за кабанчиком та дробом часом нема сил походити,— чогось недомовляла мачуха, як здалося Сіркові.— Ніяк не осмілюсь,— перегодя зізналась винувато,— спитати тебе, Іванку, хоч торохтю багато ото.

— Матусю рідна! Пробі, чи ж я який вовкулака, щоби-сь мене боятися?! Кажіть, що хотіли!

— Чи отримав ти гайталика з коштом десь там у Батурині? — як макогоном вдарила вона пасерба запитанням.

— Гайталика?!— пантеличився і приголомшувався Сірко.— А ви ж звідки про нього відаєте, матусю, яско моя?

— Скільки знаю тебе, стільки й ніяковію від купання в твоїх пестливих словах! Мене навіть батько так не називав, як ти ото,— зітхнула.— А знаю, бо Явтух Халява запевнив мене, що хтось кинув його тобі в яму-темницю надійно, а в мені сумнів відтоді сидить, чи потрапив до тебе отой гайталик, та чи знадобився тобі? Від Настки Явтух привіз його! — добила Ївга Сірка.

— А Настка ж як довідатися, де я та що зі мною?! — геть пройшла сонливість у пасерба від новини.

— Якісь миргородські люди прибилися до Криму і сповістили їй про тебе, а слідом і Явтух прибув сюди кінно із пайцзою та, переночувавши в мене і переодягнувшись у козацький стрій, подався вдругодень у Батурин.

— Он воно що!.. І довго він був там?

— Десь, може, коло чотирьох тижнів. Я вже не знала, що й думати та гадати, непокоячись за нього, поки вернувся. Розповідав, що Якова твого сердешного вбито, а на тебе гетьман Самойлович буцім написав цареві оскаржну денунцію і тримав тебе у ямі-темниці, ждучи від нього депеші про згоду на твоє смертне покарання. Явтух запевнив мене, що те зовсім неможливе і що ти невбарі неодмінно повернешся, бо й Січ послала велику ватажну, депутацію з погрозою і проханням до царя, і ляські круль та гетьман виказали свій обур цареві із-за тебе,— світилися радістю очі Ївги при оповіді.

«Ось звідки той гайтан потрапив до мене! — роздумував Сірко вже в постелі. Не маючи сили заснути, він довго перевертався з боку на бік мов неприкаяний. Зведенка сестра Настка і Явтух не виходили з голови.— Мушу вивільнити і її, і Явтуха, й інших підсусідків коло неї та переправити хоч сюди ось в Запороги. З того і самотня мачуха матиме втіху та поміч, і Настка не буде себе чути залишеною напризволяще»,— вирішив врешті, засинаючи.

В Коші Сірко дізнався і про зготовлений похід на турчина потуг гетьмана Собеського, і про прибуття з Венеції знаного йому ще з Вінниці вісімнадцятирічного ув'язненця і каторжника у ханів Самійла Молдавидла, який став наказним у Ханенка на дніпровських островах під Києвом, і про повстання дванадцяти рукомесних цехів киян проти царського воєводи Дворецького, і про їх придушення та вбивство в бою отого ж наказного Самійла Молдавидла. Довідався він і про те, що царевич Симеон із донцями-разінцями полишив Січ і кудись подався. І, хоч Сірко не бачив Симеона, йому було шкода його і донців, мабуть, обманутих ним, а тим паче коли в грецькій гостинній хаті при Січі «затрималися із-за бездоріжжя»  царські посланці.

Тим часом у січовищі були готові і на плаву гончаки-галери, байдаки-чайки, думбаси, стерни та дубівки із плавними помостами і очеретяними окриленнями, були підсилені на свіжих зелених пашах ослаблені за зиму коні для походу і підігнані ронди-збруя на них, було наготовано та наландовано достатньо різної зброї й набоїв, навіть кілька гаківниць і дві гарматки-мортири. А січова Мала рада затвердила зверхником над чорноморцями дотепер Сіркового наказного отамана, колишнього кошового Дениса Кривоноса, і в Січі ждали з дня на день приходу тайші Башанти, щоб негайно вирушити ніби на ріку Молочну на ногаїв, бо про справжній напрямок руху Сірко не говорив. Він знову дослав розвідників на чолі з Лавром Гуком на Муравську сакму з дорученням перейти Дніпро назад біля Кизи-Кермена і розвідати не Моравський, а Кучменський шлях аж до Буджацької орди, звідомивши його про все в Аслан-Кермені, а також сповістити гетьмана Собеського про вихід козацьких потуг у поміч йому.

Тайша Башанти із ойротами у п'ятсот шабель прибув до Січі лише в кінці травня, і козацький похід за одну добу двома рукавами вибув із Січі водою