Під Савур-могилою - Андрій Хімко

— Аллах керімі Аллах керім! Аллах керім! — перервав молитвою мову козака старший в купці ординців у тюбетейках, з рідкою сивою борідкою, наполовину остриженою і об'їденою паршею головою, склавши по-тюркськи руки і піднявши догори лице з великою бородавкою на носі. Він проклинав урусів-московитів, хоч Сірко, на жаль, не знав багато слів.— Аллах екбер! Боже великий! Хай перейдуть усі наші хвороби до кяфіра баші-уруса-царя, на його сераль Москву, на муфтія, муедзинів, візира, пашів і агів і на оцю Фролову вежу! Машалла — хай буде воля твоя і в даурській чужині — Сибірові, куди нас мають правити тирлищем урус-шайтани!

— У них храми, церкви, монастирі та інші обителі — замтузи одні, хай Бог простить! — донісся до Сірка злівобіч баритон наполовину остриженого священика в кружку ченців, як потім виявилось, недавнього єпископа Митрофана Воронезького.— Аз це урозумів з Божою поміччю недавно. Адже й по святих обителях патріарх Іосиф повелів будувати в'язниці, як ото і в Кирило-Білозірській в підвалинах. Питається, що буде в поспольстві, коли нема святості в святих обителях?! А ще піють «многая літа» отим в'язницям! Гріховодство одне!.. Кощунство!..— тикав він пальцем погрозливо, подзвякуючи ланцюгом на руці.— Старшини наші — захланні герострати, навіть гірші, бо той добував славу спаленням поганського храму, а вони — безперестанним нищенням своєї людності і її вбогих осель. «Пізнай себе самого»,— говорив гречин Сократ, те й нам нині пасує, бо спряж наша, чада мої, з рідним сполеченством дуже ненадійною стала, молитви Богові йдуть не від паств, а від нас. Згадайте прочанина-мандрівця Одіссея, що відмовився від раю, подарованого йому німфою Каліпсо, в якому були і любов, і молода сила, і безсмертя, але був і примус, що не давав йому виходу із себе. Для людини вихід із себе і прилучення до сполеченства є його сила, хоч які цінності людські відносні. Отож, молімося не за чуже, а за своє. Хай згине Московія отак же, як у Лівійській пустелі во врем'я оно зникла давньоперська армія царя Камбіза, сина Кіра, знищена сахарським хамситом,— перехрестився, змовкнувши, недавній єпископ Митрофан-Методій.

Минув день, другий, третій, і Сірко, признаний врешті й арештантами причинним, був викликаний — і раз, і вдруге, і втретє — у вартівню, а там оглянутий то одним цікавим, то другим, то третім і відведений знову назад.

Поволі, за якийсь тиждень сидіння, Сірко знав уже чимало в'язнів у буцигарні по імені. Вони згуртувалися, і виявилося, що «хахлів» тут було більше двох третин і були вони здебільше слобідчани чи викітчани аж до колужан. Сивий одновусий козак, на якого Сірко одразу звернув увагу, був грем'ячівським сотником Вавилом Якушем і вважав себе тут найвищим козацьким старшиною. Сірко тішився з того, як хлопчисько. Він навіть був вдячний ключникам, Що кликали його не на прізвище, а кивками вказівних пальців, як німого.

Якийсь досвідчений московит оповідав про Москву, як знавець її та мешканець. Мова його звучала гордо і чванливо: «Москва, як ні одно місто в світі, велика, а ще ж слободи: Посадська, Чорна, Двірцева, Казенна, Владична, Монастирська, Стрілецька, Ямська, Реміснича — примикають до неї. А Красний майдан при Спаському мосту та церква Покрови — Василя Блаженного, „Храмом-на-ровах“ прозвана, ліпоти такої, що і в патріаршій ізбі того немає,— розхвалював він.— А повалуші-лазні парові! А мийні в них!»

«Додай, Сеньку: а болота та смороду навкруг — ні підійти, ні під'їхати»,— ущипливо докидав хтось із «хахлів» з кутка.

«Є й того, козаче, доста! Ми не бідні й на те,— продовжував Сенько, не образившись.— Та не ізвольте, вашество, турбуватись, бо, окрім болотної Неглинки з нужниками, в нас є і Біла Стіна — Білгород, відмежований від Китай-города насипом між Іллінськими і Нікольськими воротами, і Товкучий Ринок аж до Варварських воріт...»

«Варварські вони, Сенько, од „Варвари“ чи од „варвари“?» — дошкуляв той же «хахол», колись стрижений «під макітру», а тепер оголений на півголови.

Та Сенько виявився не тільки знавцем Москви, він був значно кращим знавцем Сибіру, а найпаче його тракту, бо вже двічі втікав аж із Тобольська. Він же всім відкрив істину, що вони сидять тут лише в очікуванні великого скупчення.

«З Москви нас поженуть на Владимир-город, а з нього — на Нижній Новгород, звідти на Казань, потім на Перм, Кунгур, Ачит, Чінгі-Туру-Кашлик, Картали, Ялутор і Тобол, Чінгі-Туру-Кашлик — стольний город-сераль сибірських ханів Єдигера і Кучума, тепер там сидить екзарх Павло, новий митрополит Сибірський і Тобольський. По путі слабих будуть лишати в Шильці, Щадринську, Керченську, Китайську, на Ісеті й Усеті, Турі, Убагані чи Тавді. Втікачів, як оце я,— на Бій-Катузькому острові чи в Кургані, де є надійні темниці».

— Ти, Сеньку, не сказав, що маємо там робити? — обізвався той же голос, уже не кепкуючи.

«Першим робом вашим буде спорудження острогів та огорожі довкола них, які повсюдно, де стає нога царських стрільців і слуг, потім будете валити ліс і сплавляти його ріками, а з нього будувати церкви й монастирі, причому із ямами-темницями. Слабі й немічні будуть шити одяг, взуття чи стануть пекарями та кашоварами для стрільців, а ще інші, якщо будуть не разінці, пристосуються у екзарха чи воєводи служками: конюхами, каретниками, стельмахами, дворовими чи навіть і радцями. По собі знаю, радці ті гірші і за екзарха, і за воєводу».

Мовчанка, що наступила по тому, була недовгою. Кожний думав про своє невеселе становисько і по-своєму. В кожного лишалися десь рідні й близькі, яких він «до скончанія живота» вже не побачить, в кожного досі була така чи сяка воля, яка тепер здавалася раєм земним, а в багатьох були й чада, яких залишено