Під Савур-могилою - Андрій Хімко

— Виходь! Виходь! Борше! Борше! Ну ж! Ну! Давай! Давай! — кричали ключники-наглядачі і вартові вежі. І, підганяючи та спонукаючи, осатаніло виводили й виганяли, мов отару, в'язнів.

Свіже повітря й сонячний погожий ранок наморочили голови приреченим, а Сіркові пригадалась розповідь батьків про торги ясирниками в Кафі. Все було подібним, лише в Кафі гендель вівся купцями, а тут — вартовими й стрільцями.

На просторому майдані вже стояли приречені, і Сірка вразили шереги жінок, деякі серед них були також оковані, а поодинокі й безносі; були в шерегах геть юні дівчиська у вишиваних сорочках і українських плахточках, а старші — в очіпках на головах. Не в одного Сірка засльозило очі. Жінки, пізнавши в чоловічому натовпі батьків, мужів чи братів, скрикували через подвір'я. Вартові й дорожні стрільці-супровідці ставили їх у ряди-шереги, забороняючи розмовляти і навіть б'ючи.

А під ворітьми чекали десятки впряжених упарокінь повозів із фірманами, і стрільці оголошували натовпу, шикуючи людей, здавати тяжкі речі служивим на повози. Спішили-метушилися стрільці-людолови, рахуючи і раз, і вдруге, і втрете знедолених, поки врешті широко не відкрилися ворота і в них потекла, обходячи повози і брязкаючи кайданами, чоловіча валка зі стрільцями попереду і по боках, Услід їм, під окремим караулом, вийшла й жіноча.

Ще в дворищі Фролової вежі Сірка пізнав хтось із каторжан, й одразу ж коло нього почали гуртуватися козаки, міняючись місцями з чужаками. І вже третього дня з Володимира козаки й посполиті українці, що становили абсолютну більшість ясиру, йшли всі за отаманом Сірком, єпископом Митрофаном-Методієм, отцем Василем і сотником Вавилом Якушем. Сірко мовчав, але дорогу запам'ятовував і десь глибоко в душі думав уже про втечу, приблизивши до себе яїцького козака Сеньку, який те вчинив уже двічі. Перед ким постало питання, як позбутися кайданів, бо решта, при наявності гайтана, схованого під сорочкою на поясниці, була марницею.

«Так-так, не по мені ясирство й каторга, та й що втрачу? Життя, вважай, я вже прожив, правди мені від катів не домогтися, отож, чому не спробувати щастя?» — думав він.

Та думка оживляла його, гріла й обнадіювала у довгій дорозі до Тоболу. Набридав лише і дратував кандальний невгамовний дзвін, що заважав мислити.

Нещодавній підскарбій, потім протоієрей брацлавський, а тепер екзарх собору й полку в Стародубі Роман Ракушко-Романовський, щойно повернувшись до родини і владнавши сяким-таким зарібком буття, згадав про свій діаріуш-хронос, який беріг як зіницю ока, і вечорами при свічці став, довго засиджуючись, перечитувати і продовжувати оповідь головніших, на його розсуд, бувальщин. Побувши кілька літ на Правобіччі, він і його роздивився зблизька, і Лівобіччя з віддалі оглянув краще, отож записував, як на сповіді.

«Повстання в Острогозьку всієї Слобожанщини, куди прибув до Івана Дзиковського брат Степана Разі Фрол, царевими воєводами й боярами придушено, а Дзиковського і Степана та Фрола скатовано. Четвертовано і славну Явдоху Дзиковську, як чувати, на Дону. По тому ворохобному повстанні із Слобожанщини багатьох, твердять, помимо скараних, купами й громадами поправторено із жонами і чадами та родичами до Сибіру для заселення земель ханів Єдигера і Кучума. Ще тривають ловлі-сиски та секвестри разінців і дотепер.

Помочі гетьманові Дорошенкові від султана, хана чи сілістрійського паші з волохами та молдовами майже ніякої немає, бо кінчається поміч грабуванням нашого краю і вистражданого люду, який ті беруть у ясири. Ті ж турчини чинять кривди навіть у самому гетьмановому Чигирині, ґвалтуючи жінок і дівчат, із-за чого гайдуки й козаки зворохобилися і очолені баришівським сотником Олефіром Максименком, вигнали їх із міста, багатьох побивши на смерть. За той урон турчинам по перемові ротмістра надвірної корогви Івана Мазепи Дорошенко мусив дати султановому чаушу сто баранів.

Амбасадор круля Шумлякський говорив мені під секретом, що порядки в Дорошенковому замку подібні не до козацьких, а більше до магнатських, отож, поновлена Гадяцька домова не буде підтримана козацтвом та старшинами. Ляхи, як їм не вдалося купити Дорошенка, всіма силами підтримують Ханенка, навіть підписали з ним в Острозі домову із тими ж Галицькими статтями.

Султан Мухаммед, скаравши Аадиль-Гірея, що багнув незалежі Криму, поставив ханом Селім-Гірея, але цей, як і той, із-за січового отамана Сірка боїться йти в поміч Дорошенкові, який лишається сам на сам із сердюками-гайдуками та кількома полками проти багатьох ворогів. Між Українським поспольством іде бродіння, бо круль його хоче мати своїм холопом, султан — данником, цар — боярським смердом, хан — ясирником, а від того велике лихо людові нашому серед загарбців-адверсорів.

Нещодавно салтани Шан-Гірей і Аталик-Гірей взяли великі ясири під Любліном, Полонним і Паволоччю, оголивши край. У Сірка, як чути, згинув син на Слобожанщині, в Мерефі, при Дзиковському, і він, як і жона його, впав у пасію, а ще й січовики від нього відвертаються із-за Ханенка та під впливом збіглих від царя й бояр, які взялися ославити обох за спай із ляхами. Ще більше ославив себе Дорошенко, віддавши у виплату турчинським спагам-кіннотникам за послуги Соболів, Степанівну і Тростянку. Від горя ридало й небо над руїною!

Є віри гідна чутка, що царські купці-гендлярі скупила навесні для двірцевих потреб, бо народився ще один син в Олексія, Петро, по матері Наталі Наришкіній, тридцять одну тисячу цебрів вина, триста шістдесят два — вишень, чотириста двадцять три — овочевого соку та тридцять шість конопляної олії, а в додаток козаки завезли із Глухова в Москву двісті кадубів вина, яке в них перекупили на Кружечному дворі для радісної трапези. Злобиві чужедвірці пророчать царевичам Іванові та Федорові кончину, а цариця, вподобавши Дорошенкового ротмістра Івана Мазепу, впросила його бути хрещеним батьком Петрові.