Зірки Егера - Геза Гардоні

— Я вже прийняв присягу, пане капітан.

Це означало: «Я вже не гість».

І Добо пішов попереду нього.

На вишці вежі сиділо четверо дозорців. Вони віддали честь.

— Познайомтеся зі старшим лейтенантом Гергеєм Борнеміссою,— сказав Добо.

Дозорці ще раз віддали честь. Гергей теж підніс руку до шапки.

З вишки в південному напрямку виднілися два невеличких села і млин, зразу ж за ним поміж двома ланцюгами пагорбів розпочиналася рівнина, яка вигравала зеленими й синіми барвами.

— Там починається Альфельд[67],— пояснив Добо.

— А ці два маленьких села?

— Те, що ближче,— Алмадяр, а трохи далі — Тігомир.

— А річечка?

— Це Егер.

— А біля цих воріт, здається, нові стіни?

— Нові. Я сам їх зводив.

— Та й високі ж! Сюди турок навряд чи сунеться.

— На те й побудовані. Ліворуч, як бачиш, ворота захищені гарматою, а зверху поналаштовано бійниці.

— У кожній фортеці ворота захищені зліва, бо і в ратника, що йде на бій, щит на лівій руці.

— А тут праворуч і не можна було б. Адже ж річка, як бачиш, протікає побіля західної стіни. Та щоб ми мали воду, я звелів на млині позатикати лотоки.

Вони спустилися в західну частину фортеці, звідки добре було видно місто.

— Стіна висока — аж у голові паморочиться!— захоплювався Гергей.— Сажнів з десять буде.

— Напевно, більше. З цього боку турки не зайдуть: зовні кам'яна стіна, зсередини земляний насип. А тепер сядемо на коней. Тут навряд чи варто чекати турків.

Вони сіли на коней і поїхали далі.

Місто внизу було тихе й безлюдне. Над будинками височіли собор і єпископський палац. В західному кінці на горі стояла церква святого Міклоша, яка належала монастирю августинців. Ще далі на захід місто обрамлялося пасмом крутих пагорбів; за ними вдалині синіли вершини Матри.

З цього ж боку було споруджено ще дві вежі, а поміж ними — низенькі міцні ворота. Солдати якраз вели коней до річки.

За річкою, на міському ринку, побіля стада свиней, нипало кілька чоловік.

— Тут ще люди є? — здивовано спитав Гергей.

— Є,— відповів Добо.— Я кожного дня кажу їм, аби забиралися звідси, але вони спершу хочуть продати свиней та іншу живність.

У фортеці перед ворітьми вишикувалося п'ятдесят солдатів. Їх навчав лейтенант з вилицюватим обличчям і колючим поглядом.

Солдати були при шаблях, в іржавих шоломах з опущеними забралами і в обладунках. Двоє стояли посередині. Лейтенант покрикував:

— Ударив, відтягуй! Ударив, відтягуй! Та кажу ж тобі, ослові: вдарив шаблею і зразу відтягуй!

Було видно, що цей міцний селянський парубок уперше опановував солдатську науку. Добо призначив хлопця в загін кашшайців, бо шкодував отаку молоду силу одразу ж підірвати на важкій роботі біля гармат.

— Хто цей лейтенант? — спитав Гергей.

— Гегедюш,— відповів Добо,— лейтенант кашшайців. Надійний чоловік.

Порівнявшись із загоном, гукнув, щоб чули всі:

— Коли вам щось незрозуміло, питайте пана лейтенанта.

Молодий силач опустив шаблю і запитав Добо:

— А я не збагну, пане капітан, навіщо треба відтягувати шаблю?

— Пан лейтенант пояснить.

— А для того, халяво ти нечищена,— сердито проказав лейтенант,— що ти повинен і захищатись, і бути готовим до нового удару!

— Таж, пане лейтенант,— плюнув хлопець набік,— якщо вже я когось молосну шаблюкою, так той уже ніколи здачі не дасть.

Добо хльоснув коня і посміхнувся.

— Егерський хлопець! Добре сказав!

Вздовж стіни проїхали до північної частини фортеці. Там стояли два палаци. Менший палац був пишніший, вікна в ньому засклені. А другий більше скидався на панську комору, називався він монастирем. В часи Добо він належав капітулу фортеці, одначе в ньому мешкали гарнізонні офіцери. Тут вікна були запнуті волячими міхурами. Позаду палацу за зеленою огорожею розкинувся квітник з лавками і повитою виноградом альтанкою. Над айстрами кружляв рудий метелик. Погляд Гергея зупинився на айстрах, і Добо теж подивився на них.

— Дружина моя, бідолаха, так багато квітів насадила, і все марно...

— А де вона зараз?