Твори в 4-х томах. Том 4 - Ернест Міллер Хемінгуей
— Але ж, містере Сондерс, ви самі казали, що картина вам не потрібна і що вона продається.
— То все базікання, — сказав Боббі. — Ми собі просто жартували.
— Отже, картина не продається?
— Ні. Картина не продається, не здається в оренду і не дається напрокат.
— Гаразд, — сказав чоловік з яхта. — Але якщо ви надумаєте продати її, ось моя картка.
— Дуже добре, — мовив Боббі. — А може, Том має вдома щось на продаж. Як, Томе?
— Мабуть, ні, — відповів Томас Хадсон.
— Я хотів би побачити ваші картини, — сказав чоловік з яхти.
— Я тепер нічого не виставляю, — відказав Томас Хадсон. — Коли хочете, можу дати вам адресу нью-йоркської галереї.
— Дякую. Можна записати?
Він мав при собі авторучку й записав адресу на звороті своєї візитної картки, а другу картку дав Томасові Хадсону. Потім ще раз подякував і запропонував випити.
— А ви не скажете мені, скільки може коштувати картина великого розміру?
— Ні, — відповів Томас Хадсон. — Про це вам скаже мій агент.
— Я зустрінуся з ним одразу ж, як повернуся в Нью-Йорк. Ця картина мене дуже зацікавила.
— Дякую, — сказав Томас Хадсон.
— То вона так-таки не продається?
— О боже, — озвався Боббі. — Годі вже вам, чуєте? Це моя картина. Я сам її придумав, і Том намалював її для мене.
Чоловік з яхти, як видно, подумав, що його знов розігрують, і приязно всміхнувся.
— Я не люблю бути настирливим.
— А самі — як бісова муха, — сказав Боббі. — Ну гаразд. Дозвольте я вас почастую, випийте, й забудьмо про все.
Тим часом хлопці розмовляли з Роджером.
— А добре виходило, правда ж, містере Девіс? Шкода, закінчити не вдалося, — сказав Том-молодший. — Я не дуже перегравав?
— Ні, все було чудово, — відповів Роджер. — Але Дев не встиг показати себе.
— Я вже був наготувався вступити в гру, — мовив Девід.
— Ну, ти б ту даму зовсім добив, — сказав Том-молодший. — Вона й так аж трусилася вся. А ти збирався вдати страховидло?
— Я вже й повіки вивернув і взагалі був готовий, — відповів Девід. — Саме нахилився, щоб непомітно все зробити, аж тут і скінчилось.
— Не пощастило нам, що вона така добра, — озвався Енді. — Я ж іще й не почав удавати п'яного. Тепер навряд чи випаде нагода все це повторити.
—. А містер Боббі як грав! — сказав Том-молодший. — Ну, ви ж і втнули, містере Боббі!
—. Еге ж, шкода, що довелося припинити, — мовив Боббі. — І констебль не встиг надійти. А я тільки-тільки розігрався. Тепер знатиму, як почувають себе великі актори.
У дверях з'явилася та сама дівчина. Вітер обліпив на ній светр, розкидав по плечах волосся, і так вона підійшла до Роджера.
— Вона не схотіла повернутися сюди. Але все гаразд. Їй полегшало на душі.
— Вип'єте з нами? — спитав Роджер.
— Охоче.
Роджер назвав їй усіх на ім'я, а вона сказала, що її звуть Одрі Брюс.
— Можна мені прийти подивитись на ваші картини?
— Авжеж, — відповів Томас Хадсон.
— І я хотів би з міс Брюс, — озвався настирливий чоловік.
— А ви їй хто — батько? — спитав Роджер.
— Ні. Але я її давній друг.
— Тоді не можна, — сказав Роджер. — Вам доведеться почекати Дня давніх друзів. Або принести посвідку з комітету.
— Прошу вас, не говоріть йому грубощів, — мовила дівчина.
— На жаль, я вже сказав.
— То більш не кажіть.
— Гаразд.
— Будьмо добрими.
— Згода.
— Мені сподобалось, коли Том сказав про ту дівчину, про яку ви пишете в усіх своїх книжках.
— Сподобалось? — перепитав Том-молодший. — Але насправді це не зовсім так. Я просто розігрував містера Девіса.
— А по-моєму, таки так.
— Приходьте до нас, — сказав їй Роджер.
— І своїх друзів привести?
— Ні.
— Нікого?
— Вони вам дуже потрібні?
— Ні.
— От і добре.
— В який час можна прийти?
— В будь-який, — сказав Томас Хадсон.
— І пообідати з вами можна? — . Певна річ, — відповів Роджер.
— Це таки справді прекрасний острів, — мовила вона. — Я дуже рада, що всі ви такі добрі.
— Девід покаже вам, як він збирався вдавати страховидло, тільки не встиг, — пообіцяв їй Енді.
— Чудово! — сказала вона. — Виходить, буде все, що завгодно.
— Ви тут довго пробудете? — спитав її Том-молодший.
— Не знаю.
— А яхта довго стоятиме? — спитав Роджер.
— Не знаю.
— Що ж ви знаєте? — спитав Роджер.
— Та не дуже багато. А ви?
— Здається мені, ви дуже мила.
— О, — мовила вона. — Дякую.
— Ви ще посидите з нами?
— Не знаю. Взагалі можна.
— А може, ходім краще вип'ємо в нас, аніж сидіти тут? — спитав її Роджер.
— Вип'ємо тут, — відказала вона. — Мені тут дуже подобається.
XII
Другого дня вітер ущух, і Роджер та хлопці купались, а Томас Хадсон працював на верхній веранді. Едді сказав, що купання в солоній воді не зашкодить Девідовим ногам, треба тільки одразу після того перемінити пов'язки. Отож вони четверо пішли до моря, і Томас Хадсон, малюючи, час від часу позирав униз і бачив їх там. Думки його кружляли навколо Роджера й тієї дівчини, але це відвертало його увагу від роботи, і він облишив думати про них. Та не міг не думати про те, як ця дівчина схожа на матір Тома-молодшого, коли він тільки познайомився з нею. Щоправда, й раніше чимало дівчат ухитрялися здаватись йому схожими на неї, подумав Томас Хадсон, не припиняючи роботи. Він був певен, що побачить цю дівчину сьогодні, і не менш певен, що й надалі бачитиме її ще не раз. Це вже Цілком ясно. Ну що ж, вона гожа з себе й начебто доволі мила. А от те, що вона нагадує йому Томову матір, ні к бісу не годиться. Але з цим нічого не вдієш. Таких випадків у його житті й раніш було задосить, подумав він. І не припиняв роботи. Він знав, що ця картина вийде в нього добре. А от другу, де рибина має пливти у воді, малювати буде дуже важко. Можливо, треба було почати саме з неї, подумав він. Ні, краще спершу закінчити цю. А над тією він зможе попрацювати, коли
