Твори в 4-х томах. Том 4 - Ернест Міллер Хемінгуей
— Та то ж був комплімент. Я сказав, що ви схожі на лоша з малюнка Теннієла до «Аліси в Країні чудес».
— А я плакала.
— Містере Девіс, — обізвався Енді. — Ми йдемо пити кока-колу. Вам принести?
— Мені ні. А вам, дівчисько?
— Так. Залюбки вип'ю пляшечку.
— Ходім, Деве.
— Ні. Я хочу послухати.
— Часом ти буваєш чортзна-що, а не брат, — мовив Том-молодший.
— Принесіть і мені кока-коли, — попросив Девід. — А ви собі розмовляйте, містере Девіс, я вам не заважатиму.
— Мені ти не заважаєш, Деві, — сказала дівчина.
— А де ж ви тоді поділися і чому тепер ви Одрі Брюс?
— Це довга історія.
— Так я й думав.
— Мати одружилася з чоловіком на прізвище Брюс.
— Я знав його.
— Мені він подобався.
— Я мовчу, — сказав Роджер. — Але чому Одрі?
— Це моє друге ім'я. Я взяла його, бо материне мені не подобалось.
— Мені не подобалась сама мати.
— Мені теж. А Дік Рейберн подобався, і Білл Брюс подобався. А в вас я була закохана, і в Томаса Хадсона. Він теж не впізнав мене, правда?
— Не знаю. Він чоловік з химерами, міг просто не сказати. Але йому здається, що ви схожі на матір Томмі.
— Хотіла б я, щоб це було так.
— А ви таки схожі на неї, ще й дуже.
— Справді схожі, — мовив Девід. — Хто-хто, а я можу судити. Пробачте, Одрі. Мені б слід помовчати і взагалі забратися звідси.
— А от закохані ви в мене не були, і в Тома теж.
— Ні, кажу ж вам, що була, Звідки вам знати.
— Де ваша мати тепер?
— Одружилася з чоловіком, якого звуть Джеффрі Таунсенд, і живе в Лондоні.
— Вона й тепер не може без наркотиків?
— Звичайно. Хоч досі ще гарна.
— Справді?
— Ні, таки гарна. Це я вам не як дочка кажу.
— Колись ви були дуже хорошою дочкою.
— Знаю. За всіх молилася, все брала близько до серця. Навіть постилася за матір, щоб господь дарував їй легку смерть. А коли б ви знали, як я молилася за вас, Роджере!
— На жаль, ваші молитви мало мені допомогли, — зауважив Роджер.
— На жаль, — сказала вона.
— А хто знає, Одрі. Може, колись ще допоможуть, — обізвався Девід. — Я не про те, що за містера Девіса треба молитися, а взагалі.
— Дякую, Деве, — мовив Роджер. — Ну, а що сталося з Брюсом?
— Він помер. Хіба ви не пам'ятаєте?
— Ні. Я пам'ятаю, що Дік Рейберн помер.
— Ще б цього ви не пам'ятали.
— Це пам'ятаю.
Том-молодший та Енді повернулися з пляшками холодної кока-коли, і Енді дав одну дівчині й одну Девідові.
— Дякую, — сказала вона. — Та ще й холодна, просто диво.
— Одрі, — сказав Том-молодший, — тепер я вас пригадав. Ви часто приходили з містером Рейберном до тата в студію. І ніколи не озивались ані словом. Ви, я, тато й містер Рейберн ходили до цирку і на кінні перегони. Але тоді ви не були така гарна.
— Була, була, — мовив Роджер. — Спитай свого батька.
— Мені дуже жаль містера Рейберна, — провадив Том-молодший. — Я добре пам'ятаю, як він помер. Його вбило на змаганнях з бобслею, коли санчата на повороті вилетіли з доріжки і ввігналися в натовп. А перед тим він дуже хворів, і ми з татом навідували його. Тоді йому стало краще, і трохи згодом він пішов на ті змагання, хоча й не треба було йти. Нас там не було, коли його вбило. Пробачте, Одрі, якщо я засмутив вас своїми балачками.
— Він був хороша людина, — сказала Одрі. — Але ти не засмутив мене, Томмі. Відтоді минуло багато років.
— А нас із Девідом ви не знали? — спитав Енді.
— Як би то, вершнику? Нас же тоді ще й на світі не було, — сказав Девід.
— Звідки я знаю? — мовив Енді. — Про Францію я не пам'ятаю нічого, та й ти навряд чи багато запам'ятав.
— Я й не кажу, що запам'ятав. Томмі пам'ятає Францію за нас усіх. Зате я колись пам'ятатиму цей острів. А ще пам'ятаю всі татові картини, які тільки бачив.
— І ті, де кінні перегони? — спитала Одрі.
— Ті, що бачив, усі пам'ятаю.
— Там на деяких є і я, — сказала Одрі. — В Лонгшані, і в Отейлі, і в Сен-Клу. Але на всіх видно тільки мою потилицю.
— Тоді я вашу потилицю пам'ятаю, — згадав Том-молодший. — У вас було довге-довге волосся, а я сидів позаду, на два ряди вище, щоб краще бачити. День був не те щоб туманний, а такий, як ото восени, коли все неначе в голубуватому серпанку, і ми сиділи на верхній трибуні, проти рову з водою, а ліворуч був живопліт і кам'яна стіна. Фініш був ближче до нас, а рів з водою по той бік доріжки. І коли ми не стояли внизу біля доріжки, я завжди сидів позаду вас і трохи вище, щоб краще все бачити.
— Ти мені тоді здавався дуже кумедним хлоп'ям.
— Мабуть, такий я й був. А ви ніколи не озивались до мене. Певно, тому, що я був зовсім малий. Але іподром в Отейлі дуже гарний, правда ж?
— Чудовий. Я торік там була.
— Може, й ми цього року туди поїдемо, Томмі, — сказав Девід. — А ви теж ходили з нею на перегони, містере Девіс?
— Ні, — відповів Роджер. — Я був тільки її вчителем плавання.
— Ви були моїм героєм.
— А тато не був вашим героєм? — спитав Ендрю.
— Звичайно, був. Але дуже захоплюватись ним я не могла собі дозволити, бо він був одружений. Коли він розлучився з матір'ю Томмі, я написала йому листа. Дуже палкого листа, де говорилося, що я готова зайняти місце матері Томмі. Але так і не відіслала, бо він одружився з матір'ю Деві й Енді.
— Як складно влаштоване життя, — мовив Том-молодший.
— Розкажіть нам ще про Париж, — попросив Деві. — Коли вже ми туди їдемо, нам треба дізнатися про нього все, що можна.
— А пам'ятаєте, Одрі, як ми стояли внизу біля бар'єра, і як коні, подолавши останню перешкоду, мчали просто на нас і все більшали, більшали, і як вони тупотіли копитами, пробігаючи далі?
— І як холодно там бувало, і як ми тулилися до тих великих жаровень, щоб зігрітись, і їли бутерброди з бару.
— Найдужче мені подобалось восени, — сказав Том-молодший. — Додому ми звичайно їхали у відкритому екіпажі, пам'ятаєте? Через Bois[80] і далі понад річкою, а вже смеркалось, і пахло паленим листям,
