Твори в 4-х томах. Том 4 - Ернест Міллер Хемінгуей

— Ти справді все так добре пам'ятаєш? Ти ж був тоді зовсім малий.

— Я пам'ятаю кожний міст на Сені від Сюрена до Шарантона, — сказав Том.

— Не може бути.

— Назвати їх усі я не можу. Але уявляю собі так, наче тільки вчора бачив.

— Я не вірю, що ти всі їх так пам'ятаєш. Та й річка місцями дуже негарна, і багато мостів також.

— Знаю. Але я жив там ще довго після того, як ми зустрічались, і разом з татом виходив пішки всі береги. І там, де річка гарна, і там, де негарна; та й часто рибалив з товаришами в різних місцях.

— Ти справді рибалив у Сені?

— Авжеж.

— І твій батько рибалив?

— Не так часто. Здебільшого в Шарантоні. Та звичайно після роботи йому хотілося прогулятись, от ми й ходили, аж поки я зовсім стомлювався, і тоді повертались додому автобусом. А коли в нас завелися гроші, почали брати таксі чи екіпаж.

— Коли ми їздили разом на перегони, у вас напевне були гроші.

— Мабуть, того року й були, — відказав Томмі. — Цього я не пам'ятаю. Часом у нас були гроші, а часом ні.

— А от у нас завжди були, — сказала Одрі. — Мати виходила заміж тільки за людей з великими грішми.

— То ви багата, Одрі? — запитав Томмі.

— Ні, — відказала дівчина. — Мій батько після одруження з матір'ю частину своїх грошей прожив, частину втратив, а жоден з вітчимів і не подумав про те, щоб якось мене забезпечити.

— Ну й не треба вам грошей, — сказав Ендрю.

— Чом би вам не лишитися жити у нас? — спитав її Том-молодший. — Вам у нас буде добре.

— Звучить привабливо. Але я маю жити власним коштом.

— Ми їдемо до Парижа, — сказав Ендрю. — І ви їдьте з нами. От буде чудово. Ми з вами вдвох оглянемо там усі арондисмани.

— Треба подумати, — мовила дівчина.

— Хочете, я приготую вам коктейль, щоб легше було зважитись? — запитав Девід. — У книжках містера Девіса завжди так роблять.

— Не треба мене підпоювати.

— Це давній спосіб торговців живим товаром, — сказав Том-молодший. — Підпоять тебе, а поки прочумаєшся — ти вже в Буенос-Айресі.

— Мабуть, вони дають пити щось страшенно міцне, — мовив Девід — Це ж дуже далека дорога.

— Навряд чи є щось міцніше за мартіні містера Девіса, — обізвався Ендрю. — Містере Девіс, зробили б ви їй мартіні за власним рецептом.

— Хочете, Одрі? — спитав Роджер.

— Хочу, якщо вже недовго до обіду.

Роджер устав і пішов готувати коктейль, а Том-молодший пересів ближче до дівчини. Ендрю сидів біля її ніг.

— По-моєму, краще б вам не пити його, Одрі, — сказав Том-молодший. — Це перший крок. Пам'ятайте: ce n'est que le premier pas qui compte[81].

Тим часом Томас Хадсон і далі малював на верхній веранді. Він мимоволі чув їхні розмови, але відтоді, як вони повернулися з купання, вниз не поглядав. Йому нелегко було залишатися в тому панцирі роботи, що його він спорудив собі для самозахисту, і він думав: якщо ти тепер не працюватимеш, то можеш втратити його. Потім подумав, що в нього буде більш ніж досить часу для роботи й тоді, коли вони всі поїдуть. Але він знав, що повинен працювати саме тепер, щоб не зруйнувати тієї захисної оболонки, якою оточив себе завдяки роботі. Ти зробиш точно стільки, скільки зробив би, коли б їх тут не було, звелів він сам собі. Потім прибереш і спустишся вниз, а всі оті думки про Рейберна, про минулі дні й таке інше — к бісу. Але, й працюючи, він відчував, як в душу йому вже закрадається самотність. За тиждень вони поїдуть… Працюй, сказав він собі. Не піддавайся і не зраджуй своїх звичаїв, бо вони тобі скоро знадобляться.

Коли Томас Хадсон припинив роботу й спустився вниз, з думки в нього не йшла розпочата картина. Він усміхнувся до дівчини й відвів очі. Потім знову подивився на неї.

— Я мимоволі все чув, — мовив він. — Чи то пак підслухав. Радий, що ми з вами давні друзі.

— Я теж рада. А ви знали?

— Може, й знав, — відповів він. — Ну, будемо обідати. Ви вже обсохли, Одрі?

— Мені треба піти в душ перевдягтися. Я взяла з собою блузку й спідницю.

— Скажи Джозефові й Едді, що ми готові, — мовив Томас Хадсон до Тома-молодшого. — Ходім, Одрі, я проведу вас до душу.

Роджер пішов у дім.

— Я подумала: недобре, що я напросилася до вас неправдою, — сказала Одрі.

— Нічого подібного.

— Як по-вашому, чи можу я хоч чим-небудь бути йому корисною?

— Можливо. Робота — ось головний засіб урятувати його душу. Я не знавець людських душ. Але свою він розміняв на дрібниці, ще коли вперше приїхав на узбережжя.

— Але ж тепер він збирається писати новий роман. І це має бути неабиякий роман.

— Хто вам сказав?

— Я читала в газеті. Здається, в огляді Чоллі Ніккербоккера.

— Он як, — мовив Томас Хадсон. — То, мабуть, це таки правда.

— Ви серйозно вважаєте, що я можу бути йому корисною?

— Можливо.

— Але є деякі ускладнення.

— Без ускладнень нічого не буває.

— Розповісти вам?

— Ні, — сказав Томас Хадсон. — Краще одягайтесь, зачісуйтесь і йдіть нагору. Бо поки він там чекає, йому може трапитись інша жінка.

— Колись ви таким не були. Я вважала вас за найдобрішого з усіх, кого знала.

— Мені дуже прикро, що я розчарував вас, Одрі. Але я радий, що ви тут.

— Ми ж з вами давні друзі, правда?

— Авжеж, — відказав він. — Ну, перевдягайтесь і приходьте нагору.

Він одвів очі, і дівчина зачинила за собою двері душу. Він сам не знав, що з ним сталося. Але радість цих літніх днів пішла в ньому на спад, наче вода на прибережних обмілинах, коли починається відплив. Він дивився на море, на піщаний берег і помітив, що вода вже відпливає, а на мокрому піску заклопотано порпається берегове птаство. Бурунці на гребенях хвиль, віддаляючись, дедалі меншали. Томас Хадсон ще раз окинув довгим поглядом узбережжя й пішов у дім.

XIII

Останні кілька днів минули чудово. Усе було добре, як і раніш, і не відчувалося смутку перед близькою розлукою. Яхта вирушила назад, і Одрі найняла собі кімнату над «Понсе де Леоном». Але жила вона в них, спала на закритій веранді в кінці будинку й користувалася кімнатою для гостей. Вона більщ нічого не говорила про своє кохання до Роджера. А Роджер сказав про неї Томасові Хадсону лиш одне:

— Вона одружена з якимось