Твори в 4-х томах. Том 4 - Ернест Міллер Хемінгуей
— Я також. Але він якоюсь мірою втратив і впевненість у собі.
— Знаю, — сказав Девід.
— Хотілося б, щоб вона повернулась до нього. Може, й повернеться, коли він знов почне писати. Бачиш, Едді життєрадісний, бо добре робить своє діло, до того ж робить його день у день.
— А містер Девіс, як я розумію, не може робити його день у день, як от ти й Едді.
— Не може. Але є й інші причини.
— Я знаю. Як на малого хлопця, я дуже багато знаю, тату. Томмі знає в двадцять разів більше, такі речі знає, що просто жах, але вони його не вражають. А мене вражає все, що я знаю. Просто не розумію, чому воно так.
— Ти хочеш сказати, що береш усе близько до серця?
— Беру близько до серця, і це на мене якось впливає. Наче на мені лежать чужі гріхи. Якщо таке можливе.
— Я розумію.
— Ти пробач, тату, що я втягнув тебе в серйозні розмови. Я знаю, це нечемно. Але мені часом хочеться отак поговорити, бо є багато такого, чого ми не знаємо, а потім, коли дізнаємося, воно падає на нас, мов велика хвиля. Така, як оті, що сьогодні на морі.
— Ти завжди можеш питати мене про все, що хочеш, Деві.
— Я знаю. І дуже тобі вдячний. Про деякі речі я, мабуть, поки що не питатиму. Бо ж є таке, чого можна навчитися тільки самому.
— Як по-твоєму, чи не краще розіграти ту комедію в містера Боббі без тебе? Тільки з Томом і Енді. Пам'ятаєш, який я мав клопіт з отим чоловіком, що твердив, ніби ти завжди п'яний?
— Пам'ятаю: за три роки він двічі бачив, як я пив вино. Та не варто про те й згадувати. А сьогоднішня вистава у містера Боббі буде доказом на мою користь, якщо я колись і справді нап'юся п'яний. Коли вже двічі пив при тому чоловікові, то чом би не випити й утретє? Ні, тату, я вважаю, що нічого поганого в цьому нема.
— Ви останнім часом розігрували якісь комедії?
— О, ми з Томом такі вистави влаштовували! Але з Енді ще краще виходить. Енді великий мастак на всякі витівки. Він таке виробляє, що аж глянути страх. А в мене свої штуки.
— Що ж ти там показував? — Томас Хадсон і далі малював.
— Ти ніколи не бачив, як я вдаю кретина-монголоїда?
— Не бачив… Ну, а як тепер, Деві? — Томас Хадсон показав йому ескіз.
— Дуже добре, — сказав Девід. — Тепер я бачу, чого ти хочеш. Це та мить, коли вона зависає в повітрі, перш ніж упасти. А ти справді подаруєш мені цю картину, тату?
— Авжеж.
— Я її берегтиму.
— Буде дві картини.
— До школи з собою я візьму тільки одну, а друга буде вдома у мами. Чи, може, ти хочеш, щоб вона лишилася тут?
— Ні. Можливо, вона сподобається мамі. Ну, розкажи мені, що ви ще виробляли, — мовив Томас Хадсон.
— Ще ми розігрували всякі страхіття в поїздах. Поїзди — найкраще місце для таких речей, бо там особливі люди. Їх ніде немає стільки, як у поїздах. А крім того, з вагона нікуди не втечеш.
Томас Хадсон почув у прилеглій до веранди кімнаті голос Роджера і взявся чистити й складати своє приладдя. На веранду прийшов Том-молодший.
— Ну як, тату? Добре попрацював? Можна подивитися? — спитав він.
Томас Хадсон показав йому два ескізи, і він промовив:
— Мені подобаються обидва.
— Але котрийсь більше, а котрийсь менше? — спитав Девід.
— Ні. Обидва гарні, — відказав він. Томас Хадсон помітив, що він поспішає і на думці в нього щось інше.
— Як там справи? — запитав Девід.
— Пречудово, — відказав Том-молодший. — Усе буде якнайкраще, аби тільки ми не схибили. Вони вже там, і ми весь цей час напускали їм туману. А перед тим домовилися з містером Боббі й з констеблем. Сцена така: містер Девіс геть п'яний, а я його переконую не пити.
— Ти не перегравав?
— Ой, та ні, — сказав Том-молодший. — А подивилися б ви на містера Девіса. За кожним разом він п'янів усе дужче. Але ці зміни були ледь помітні.
— Що ж він пив?
— Чай. Містер Боббі налив його в пляшку від рому. А для Едді приготував пляшку від джину, а в ній вода.
— Як же ти переконував містера Девіса?
— Благав, щоб він більше не пив. Але тихенько, так, щоб вони не чули. Містер Боббі теж у грі, але він п'є по-справжньому.
— То треба нам вирушати, — сказав Девід. — Поки містер Боббі не перебрав. А як почуває себе містер Девіс?
— Чудово. Ну й актор же він, Деве!
— Де Енді?
— Нанизу, вправляється перед дзеркалом.
— А Едді має якусь роль?
— І Едді, і Джозеф, обидва мають.
— Вони нічого не запам'ятають.
— У них усього по кілька слів.
— Едді кілька слів ще запам'ятає, а от Джозеф навряд.
— Він має повторити те саме, що й Едді.
— І констебль буде?
— Авжеж.
— А скільки їх, тих людей?
— Семеро, з них двоє дівчат. Одна просто гарненька, а друга — справжня красуня. Їй уже стало жаль містера Девіса.
— Дуже добре, — сказав Девід. — Ну, ходімо вже.
— Як же ти підеш? — запитав його Том-молодший.
— Я понесу його на руках, — сказав Томас Хадсон.
— Ой тату, дозволь мені піти самому, — попросив Девід. — Я взую Томові капці й ставитиму ступні боком. Так буде не боляче, зате ще дужче їх вразить.
— Ну гаразд. Тоді можна вирушати. Де Роджер?
— Вони з Едді п'ють нашвидку за його акторський хист, — відказав Том-молодший. — Він же там весь час пив тільки чай.
Коли вони прийшли до «Понсе де Леона», надворі все ще бурхав вітер. Люди з яхти сиділи біля стойки й пили коктейлі з ромом. Вони були приємні на вигляд, засмаглі, всі в білому, і чемно посунулись, звільняючи місце біля стойки. Двоє чоловіків і дівчина сиділи з одного боку, де був гральний автомат, а решта троє і ще одна дівчина — з другого, ближче до дверей. Та дівчина, що сиділа з боку автомата, була й справді дуже гарна. Але друга теж мила. Роджер, Томас Хадсон і хлопці рушили просто до стойки. Девід навіть намагався не кульгати.
Містер Боббі подивився на Роджера й промовив:
— Це знову ви?
Роджер скрушно кивнув головою, і Боббі поставив перед ним пляшку та склянку. Роджер мовчки присунув їх до себе.
— І ви все п'єте, Хадсоне? — обернувся Боббі до Томаса Хадсона. Обличчя його було
