Твори в 4-х томах. Том 4 - Ернест Міллер Хемінгуей
— Але ж бармен казав…
— Він хворий на голову, — сказав Томас Хадсон. — Страшенно добрий чолов'яга, але хворий на голову.
— Містере Боббі, можна мені ще скляночку джину? — дуже земно спитав Ендрю.
— Ну звісно, малий, — відказав Боббі й налив йому. — А знаєш, що слід би зробити? Намалювати на етикетці твоє гарне квітуче личко й наліпити на пляшки з джином замість отих безглуздих ягід. Хадсон, чом би вам не зробити етикетку для джину, щоб з неї усміхалося гарненьке личко нашого Енді?
— Ми зможемо пустити в продаж новий сорт, — сказав Роджер. — Є джин «Старий Том», а наш буде «Веселий Ендрю».
— Іду в пай, — сказав Боббі. — Джин можна робити тут-таки, на острові. Дітлашня розливатиме його по пляшках і наліплюватиме етикетки. Продаватимем оптом і вроздріб.
— Це буде повернення до добрих давніх звичаїв, — мовив Роджер. — Як у Вільяма Морріса.
— А з чого ми робитимемо джин, містере Боббі? — спитав Ендрю.
— З риб'ячих кісток, — відказав Боббі. — І з черепашок. Тепер люди з яхти не дивились ні на Роджера, ні на Томаса Хадсона, ні на хлопців. Вони не зводили очей з Боббі й були видимо занепокоєні.
— То як щодо тієї картини? — обізвався той самий чоловік.
— Про яку картину ви говорите, голубе? — спитав його Боббі, нашвидку вихиливши ще скляночку.
— Про велику картину з трьома смерчами й чоловіком у човні.
— Де? — спитав Боббі.
— Онде на стіні, — показав той.
— Перепрошую, сер, але я бачу, з вас уже досить. У мене поважний заклад. Тут не допиваються до смерчів і чоловіків у човнах.
— Я кажу про картину.
— Не виводьте мене з себе, сер. Тут нема ніякої картини. Коли б тут була картина, вона висіла б за стойкою, там, де й має висіти картина, і на ній була б зображена гола жінка, лежачи на повен зріст, усе як годиться.
— Я кажу про оцю ось картину.
— Яку картину? Де?
— Та ось же.
— Я б залюбки подав вам зельтерської з бромом, сер. Або викликав рикшу, — сказав Боббі.
— Рикшу?
— Еге ж. Рикшу, коли вже вам так хочеться знати. Ви і є той бісів рикша. І з вас уже досить.
— Містере Боббі, — дуже чемно спитав Енді, — як, по-вашому, з мене теж досить?
— Ні, мій любий хлопче. Звісно, що ні. Наливай собі.
— Дякую вам, містере Боббі, — мовив Енді. — Це четверта.
— А нехай би й сота, — сказав Боббі. — Ти моя гордість і втіха.
— Чи не піти нам звідси, Хеле? — мовив один з приїжджих до того, що хотів купити картину.
— Я все ж хотів би придбати цю картину, — відказав той. — Якщо ціна буде помірна.
— А я хотів би піти звідси, — наполягав перший. — Розвага є розвага, але дивитись, як діти пиячать, це вже трохи занадто.
— Ви справді наливаєте цьому хлопчикові джин? — спитала Боббі гарненька блондинка, що сиділа біля стойки з боку дверей. Вона була висока на зріст, мала дуже світле волосся й приємні веснянки на обличчі. Не такі, як у рудих, а як у білявих, у котрих шкіра не обпікається, а береться гарною засмагою.
— Авжеж, мем.
— По-моєму, це ганьба, — сказала дівчина. — Це гидота, ганьба, злочин.
Роджер уникав дивитись на дівчину, і Томас Хадсон теж ховав очі.
— А що б ви порадили йому пити, мем? — спитав Боббі.
— Нічого. Йому не треба нічого пити.
— Навряд чи це справедливо, — сказав Боббі.
— А що, по-вашому, справедливо? Отруювати дитину алкоголем — це справедливо?
— Бачиш, тату? — мовив Том-молодший. — Я ж завжди казав, що Енді не можна пити.
— З трьох братів він один питущий, мем. Відтоді як оцей спортсмен покинув. — Боббі намагався переконати її. — Невже ви вважаєте, що буде справедливо позбавити єдиного з трьох братів цієї невеличкої втіхи?
— Справедливо! — вигукнула дівчина. — Я вважаю, що ви страховисько. І ви таке саме страховисько, — звернулась вона до Роджера. — І ви теж страховисько, — до Томаса Хадсона. — Всі ви гидотні, і я вас ненавиджу. — В її очах блищали сльози. Вона одвернулася від хлопців і містера Боббі й сказала своїм супутникам: — Невже жоден з вас нічого не вдіє?
— Мені здається, все це жарти, — відповів їй один з них. — Як ото грубіян-офіціант на вечірці, що його наймають для сміху. Або як перекручена мова.
— Ні, це не жарти. Той мерзенний чоловік дає йому джин. Це жах, це трагедія.
— Містере Боббі, — озвався Енді. — А більш як п'ять мені не можна?
— Сьогодні не можна, — відповів Боббі. — Я не хочу, щоб ти завдавав прикрощів дамі.
— Ой, заберіть мене звідси, — сказала дівчина. — Не хочу я цього бачити.
Вона заплакала, і двоє з її супутників вийшли разом з нею. Томас Хадсон, Роджер і хлопці спохмурніли.
До них підійшла друга дівчина, ота справжня красуня. Вона мала дуже гарне обличчя з гладенькою смаглявою шкірою й рудувате волосся. Її статуру трохи приховували широкі штани, але, скільки міг судити Томас Хадсон, збудована вона була чудово, а її довге шовковисте волосся гойдалося в такт ходи. Він був певен, що колись уже бачив її.
— Це ж не джин, правда? — спитала вона Роджера.
— Ні. Звичайно, не джин.
— Піду скажу їй, — мовила дівчина. — А то вона справді дуже засмутилась.
Виходячи, вона обернулася й усміхнулась до них. Вона була таки навдивовижу гарна.
— От і все, тату, — мовив Енді. — Можна нам тепер кока-коли?
— А я випив би пива, тату. Якщо це не засмутить ту даму, — сказав Том-молодший.
— Гадаю, що пиво її не засмутить, — відказав Томас Хадсон. — Ви не відмовитесь випити зі мною скляночку? — обернувся він до чоловіка, що хотів купити картину. — І пробачте нам наші дурні жарти.
— Та ні, ні, — сказав той. — Навпаки. Мені було дуже цікаво. Надзвичайно цікаво. Мене завжди тягло до письменників і художників. Усе це була імпровізація?
— Так, — відповів Томас Хадсон.
— Ну, а щодо тієї картини…
— Вона належить містерові Сондерсу, — пояснив Томас Хадсон. — Я намалював її для нього як дарунок. Не думаю, що він захоче її продати. Але це його власність, і він може робити з нею, що хоче.
— Хочу залишити її в себе, — сказав Боббі. — І не пропонуйте мені за неї великих грошей, а то я почну каратися.
— Я справді хотів її придбати.
— Я теж, чорт мене бери, — сказав Боббі. — І придбав.
— Але ж, містере Сондерс, це дорога картина, і їй не місце в такому закладі.
Боббі почав дратуватися.
— Дайте мені спокій, чуєте? — відрубав він тому чоловікові. — Ми собі приємно розважалися,
