Твори в 4-х томах. Том 4 - Ернест Міллер Хемінгуей
— Я залюбки поїду.
— Хто приїхав з вами на яхті? — спитав Роджер.
— Люди. Вам би вони не сподобались.
— Враження вони справляють приємне.
— Нам обов'язково розмовляти в такий-от спосіб?
— Ні, — відказав Роджер.
— 3 дуже настирним паном ви вже знайомі. Це найбагатший і найнудніший. Та краще про них не говорити. Вони всі добрі, чудові й нестерпно нудні.
Прибіг Том-молодший, за ним Ендрю. Вони купались, а коли вийшли з води й добачили біля Девідового стільця дівчину, то чимдуж помчали туди, і по дорозі Ендрю відстав. Він прибіг зовсім захеканий.
— Міг би й почекати, — мовив він до Тома-молодшого.
— Пробач, Енді, — відказав той. Тоді звернувся до дівчини: — Добрий день. Ми чекали вас, а потім пішли купатися самі.
— Даруйте, що спізнилася.
« Ви не спізнились. Зараз ми скупаємося ще раз усі гуртом.
— Я побуду тут, — сказав Девід. — А ви йдіть купайтесь. Я й так надто розбалакався.
— Підводної течії не бійтеся, — сказав дівчині Том-молодший. — Дно тут положисте, до глибокого далеко.
— А акул чи баракуд тут не буває?
— Акули підпливають до берега тільки вночі, — відповів Роджер. — А баракуди людей не чіпають. Вони можуть напасти лише в брудній чи каламутній воді.
— Тоді вони погано бачать і, помітивши щось невиразне, можуть кинутись навмання, — пояснив Девід. — А в чистій воді на людину ніколи не нападуть. Коли ми купаємось, то майже завжди бачимо їх у воді.
— Поглянеш униз і бачиш, як вона пливе понад самим дном туди ж, куди й ти, — мовив Том-молодший. — Вони дуже цікаві. Але здебільшого одразу тікають геть.
— Та коли в тебе є риба — на шворці чи в торбинці, як ото на підводних ловах, — сказав Девід, — вони кинуться на рибу і випадково можуть зачепити й тебе, бо мчать дуже швидко.
— Або коли пливеш серед зграї лобанів чи великого табунця сардин, — докинув Том-молодший. — Тоді вони вганяються в табунець і теж можуть поранити.
— Ви пливіть між Томом і мною, — сказав Енді, — і тоді вам нічого боятися.
Хвилі важко розбивались об берег, і тим часом як вода відступала перед новою хвилею, на твердий мокрий пісок миттю збігалися морські кулики.
— А чи варто купатися, коли такі хвилі й не видно дна?
— Ой та що ви, — сказав Девід. — Треба тільки обережно ступати перед тим, як попливти. Та й навряд щоб при такій хвилі на піску були жалючі скати.
— Ми з містером Девісом доглянемо за вами, — запевнив дівчину Том-молодший.
— І я доглядатиму, — мовив Енді.
— Біля берега вам можуть трапитись хіба що малі помпано, — сказав Девід. — 3 припливом вони виходять на мілке годуватися піщаними блохами. Вони дуже гарні у воді, до того ж цікаві й приязні.
— Можна подумати, що ми будемо купатись в акваріумі, — мовила вона.
— Енді навчить вас випускати з легенів повітря, щоб довго залишатися під водою, — сказав їй Девід. — А Том покаже, як уникати мурен.
— Не залякуй її, Деве, — мовив Том-молодший. — Це він володар підводного царства, а не ми. Але саме через те, міс Брюс…
— Одрі.
— Одрі… — повторив Том і замовк.
— Ти хотів щось сказати, Томмі?
— Не знаю, — відповів Том-молодший. — Ходімо купатися. Томас Хадсон ще деякий час малював. Потім спустився вниз, сів поруч Девіда й почав дивитись, як ті четверо плавають серед пінявих хвиль прибою. Дівчина купалася без шапочки й плавала та пірнала, як справжня нерпа. Плавала вона не гірше за Роджера, хіба що тільки не так рвучко. Коли вони вийшли на берег і рушили через смугу твердого піску до будинку, мокре волосся дівчини, відкинуте тепер назад з чола, вже не приховувало обрису голови, і Томас Хадсон подумав, що ніколи ще не бачив дівчини з таким чарівним обличчям і прекрасним тілом. Крім однієї, подумав він. Крім тієї — найчарівнішої і найпрекраснішої. Не думай ти про це, звелів він сам собі. Просто дивись на цю дівчину й будь радий, що вона тут.
— Ну як? — спитав він її.
— Чудово, — усміхнулася вона до нього. — Але я не побачила жодної рибини, — сказала Девідові.
— Та й навряд чи могли побачити при такій хвилі, — відказав Девід. — Хіба що зіткнулися б з нею.
Вона сіла на пісок, обхопивши руками коліна, і мокре волосся звисло їй на плечі. Том-молодший і Ендрю вмостились обабіч неї. Роджер ліг на пісок попереду, поклавши голову на згорнуті руки. Томас Хадсон відхилив заслону на дверях і пішов на верхню веранду працювати над картиною. Це найкраще, що він може зробити, вирішив він.
Тепер, коли Томас Хадсон більше їх не бачив, дівчина внизу на піску перевела погляд на Роджера.
— Ви чимось засмучені? — спитала вона.
— Ні.
— Замислились?
— Може. Не знаю.
— Такого погожого дня найкраще ні про що не думати.
— Гаразд. То й не будемо думати. А якщо я дивитимусь на хвилі, ви не проти?
— На хвилі дивитися можна.
— Хочете скупатися ще раз?
— Потім.
— Хто навчав вас плавати? — спитав Роджер.
— Ви.
Роджер підвів голову й подивився на неї.
— Пригадуєте пляж на Cap d'Antibes?[79] Невеличкий такий пляж. Не Іден-Рок. На Іден-Року я звичайно дивилась, як ви стрибали в воду.
— Якого біса ви сюди приїхали і як вас звуть насправді?
— Я приїхала побачитися з вами, — відказала вона. — А звуть мене, як ви чули, Одрі Брюс.
— Може, нам піти, містере Девіс? — спитав Том-молодший. Роджер навіть не відповів йому.
— Як вас звуть насправді?
— Колись я була Одрі Рейберн.
— А чого це ви надумали побачитись зі мною?
— Так мені захотілося. А що, не треба було?
— Та ні, чому ж, — відповів Роджер. — Хто вам сказав, що я тут?
— Один дуже неприємний чоловік, якого я зустріла в Нью-Йорку на вечірці у своїх знайомих. У вас з ним була тут бійка. Він сказав, що ви мало не злидарюєте.
— Ну, злидарюється мені не так уже й погано, — мовив Роджер, дивлячись на море.
— І ще багато чого казав. Усе аж ніяк не похвальне.
— З ким ви були в Антібі?
— З матір'ю і Діком Рейберном. Тепер пригадуєте? Роджер сів і придивився до неї. Тоді підхопився, обняв її й поцілував.
— А чорт, — сказав він.
— То недаремно я приїхала? — спитала вона.
— Дівчисько! — мовив Роджер. — Невже це справді ви?
— Потрібні докази?
— Не пам'ятаю ніяких особливих прикмет.
— Подобаюсь я вам тепер?
— Я ладен закохатися у вас.
— А ви думали, що я так довіку й залишуся схожою на лоша? Пригадуєте,
