Твори в 4-х томах. Том 4 - Ернест Міллер Хемінгуей

— Я не мав права ризикувати дитиною, — сказав Роджер. — Та ще й чужою.

— Все залежить від того, задля чого ти ризикував.

— Ні, не залежить. Дітьми взагалі ризикувати не можна.

— Знаю. І знаю, задля чого ризикував я. Не задля рибини, певна річ.

— Ще б пак, — сказав Роджер, — Але саме з ним не можна було цього робити. З ним взагалі не можна дозволяти собі нічого такого.

— Прокинеться, і все буде гаразд. Ось побачиш. У нього здорова психіка.

— Він мій герой, цей малий чортяка, — сказав Роджер.

— Оце вже достобіса краще, ніж коли ти сам був для себе героєм.

— А скажеш ні? — спитав Роджер. — Він і твій герой.

— Згоден, — відповів Томас Хадсон. — Хай він буде героєм для нас обох.

— Роджере, — обізвався містер Боббі, — а ви з Томом часом не родичі?

— З чого ви взяли?

— Мені так здалося. Ви начебто трохи схожі один на одного.

— Дякую, — сказав Томас Хадсон. — А за себе дякуй сам, Роджере.

— Я дуже вдячний вам, Боббі, — мовив Роджер. — То ви справді вважаєте, що я схожий на цей гібрид людини з маляром?

— Ви схожі, як брати в третіх, а хлопці схожі на вас обох.

— Ні, ми не родичі, — сказав Томас Хадсон. — Просто ми довго жили в тому самому місті й часом робили ті самі помилки.

— Ну, то й під три чорти, — сказав містер Боббі. — Пийте і облиште оті свої гризотні балачки. Ні до чого вони в барі, та ще зранку. Скільки я чую тих жалів — і від негрів, і від матросів та кухарів з найманих яхт, і від мільйонерів, і від їхніх дружин, і від контрабандистів, і від бакалійників, і від однооких ловців черепах, і від усіляких сучих синів, — від кого тільки хочете. Тож не треба нам ще вранішніх жалів. За великого вітру годиться пити. Годі з нас жалів. Та й застаріла вже ця матерія. Відколи з'явилося радіо, всі воліють слухати Бі-Бі-Сі. Для жалів не лишилося ні часу, ні місця.

— І ви слухаєте, Боббі?

— Тільки бій годинника на Великому Бені. Все інше виводить мене з рівноваги.

— Боббі, — промовив Роджер, — ви видатна людина, добра людина.

— Ні те, ні те. Але мені приємно, що ви трохи повеселішали.

— Ваша правда, — сказав Роджер, — Як ви гадаєте, що за люди приїхали на тій яхті?

— Клієнти, — відказав Боббі. — А тим часом випиймо ще по одній, щоб у мене з'явився настрій їх обслуговувати, хто б вони не були.

Поки Боббі вичавлював лимони й наливав віскі, Роджер сказав Томасові Хадсону:

— Я не хотів казати дурниць відносно Деві.

— А ти й не казав.

— Я тільки хотів… А чорт, як би це простіше висловити… Ти мав рацію, коли шпигнув мене тим, що я сам був для себе героєм.

— Я не маю права тебе шпигати.

— Мене якраз і маєш. Біда в тому, що у мене в житті вже чортзна-відколи нічого не виходить просто, а я все стараюся, щоб вийшло.

— Тепер ти писатимеш правдиво, просто і добре. Це буде початок.

— А що, як я сам не правдивий, не простий і не добрий? То чи зможу я так писати?

— Пиши як тобі пишеться, але неодмінно правдиво.

— Мені треба спробувати краще все зрозуміти, Томе.

— А ти й пробуєш. Якщо пригадуєш, востаннє ми бачилися з тобою в Нью-Йорку, коли ота сучка гасила об тебе сигарети.

— Вона наклала на себе руки, — сказав Роджер.

— Коли?

— Коли я був у горах. До того, як приїхав на узбережжя й намалював ту картину.

— Пробач, — мовив Томас Хадсон.

— Вона вже давно до цього вела, — сказав Роджер. — Добре, що я вчасно відступив.

— Ти ніколи б цього не вчинив.

— Не знаю, — сказав Роджер. — Мені такий вихід здавався цілком логічним.

— Не вчинив би хоча б з тієї причини, що це був би жахливий приклад для хлопців. Як це вплинуло б на Деві?

— Він, мабуть, зрозумів би. Та й коли вже заходиш так далеко, то де вже там розмірковувати про те, який це буде приклад.

— От тепер ти таки верзеш дурниці. Боббі посунув до них склянки.

— Роджере, ви таке говорите, що навіть мені тоскно стає. Мені тут чимало всякого слухати доводиться, за те мені й гроші платять. Але від своїх друзів такого я чути не хочу. Кінчайте, Роджере.

— Уже скінчив.

— Ну й добре, — сказав Боббі. — Пийте. Був тут у нас колись один приїжджий з Нью-Йорка, жив у готелі, але день у день приходив сюди і майже з ранку до вечора пив. То він усе було базікав, що хоче накласти на себе руки. Десь півзими всім нерви шарпав. Констебль попереджав його, що самогубство — річ протизаконна. А я умовляв констебля сказати йому, що й балачки про самогубство протизаконні. Та констебль пояснював, що на це йому потрібен дозвіл начальства з Нассау. А тим часом люди помалу звикли до базікання того навіженого, і деякі п'яниці навіть почали йому підтакувати. Одного дня він розбалакався із Здоровилом Гаррі та й каже йому: оце, мовляв, думаю вкоротити собі віку й хотів би знайти напарника.

«Та ось же він перед вами, — відказує Здоровило Гаррі. — Я саме той, кого ви шукаєте». І починає його накручувати: треба їм, мовляв, поїхати разом до Нью-Йорка, набратися там до риз, щоб усе стало геть осоружне, а тоді стрибнути з найвищого хмарочоса прямісінько на той світ. Певно, Здоровило Гаррі міркував собі, що той світ — це щось ніби передмістя. Скажімо, такий собі ірландський квартал.

Ну от, той самогубець схвалив його задум, і відтоді вони щодня його обговорювали. Знайшлися й інші, що намагались пристати до них і пропонували влаштувати колективний виїзд шукачів смерті до Нассау — для початку, так би мовити. Але Здоровило Гаррі погоджувався тільки на Нью-Йорк і врешті заявив тому самогубцеві, що жити далі йому вже несила й що він готовий їхати.

Але саме тоді Здоровилу Гаррі довелося на кілька днів вийти в море ловити лангустів для капітана Ролфа, і поки його не було, той самогубець заливався через вінця. Він привіз із собою з півночі щось таке наче нашатир, і воно трохи протвережувало його, а тоді він знову брався жлуктити. Але ж усе те в ньому накопичувалось.

На той час усі ми його вже інакше й не звали, як Самогубець, отож я й кажу йому: «Слухайте, Самогубцю, ви б хоч трохи перепочили, бо так і на той