Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич
На рип дверей Жайворонок скинув повіки. Він не ждав, і в його зіницях спалахнули тепло і блиск. Але зразу ж його погляд померк. Очі зробилися маленькі, тьмяні і якісь нетутешні. Сестра нахилилася над ним і поправила йому простирадло.
— Сідайте, хлопці, — тихо прошепотів він і ще тихше застогнав. — Спасибі, що прийшли…
Стогін повторився. Жайворонок стогнав після кожного другого слова. Пізніше ми зрозуміли, що то він не стогнав, то хрипіло йому в грудях від кожного видиху. То клекотіли кров і гній у рані.
Несміливо ми посідали на табуретках довкола. Жайворонок мовчав, заплющивши очі й відкинувшись на подушку Мовчали й ми. Ми розгубилися й не знали, що говорити і що діяти. Сказати привітальну промову? Вилаяти нецензурним словом? Збентежено ми м'яли паші кашкети. Ми соромились і Жайворонка, і сестри, і один одного. Сестра — мила, лагідна жінка в білому — втомлено й підбадьорливо позирала на нас. Вона кивала нам головою — говоріть, можете говорити, тільки нехай не говорить сам! Але ми не знали, що говорити. Ми ж прийшли до Жайворонка, до свого однокашника й дорогого товариша, але от, прийшовши, ми побачили цього худого, аж чорного юнака з заплющеними очима й такими моторошними хрипами в грудях. Це не був правий хавбек, невтомний лишаястий Васька. Це був хтось інший Між нами і цим раненим юнаком лежала величезна й широченна життєва смуга: фронт, небезпека, відвага, страж дання…
Віддихавши, Жайворонок поворушив пальцями і' знову розплющив очі. Його рука торкнулася Макарових колін На Макарових колінах лежала нерозлучна, завжди неодмінна при ньому книжка. Жайворонкові пальці намацали її. Він потяг її до себе і поглянув на заголовок.
— Гегель… — прочитав він і захрипів, — феноменологія., хр-хр… духу… Це ти мені… хр-хр… приніс почитати.
— Ні. — Макар сховав книжку. — Це я взагалі.
Жайворонок блідо всміхнувся. Він згадав Макарову пристрасть до книжок. Він заплющив очі, і пальці руки знову побігли по бережку простирадла.
— Де тебе поранено? — відкашлявши, немов готуючись відповідати на лекції, проказав Піркес, але зразу ж захрип. Від Жайворонкових хрипів йому дерло у горлі.
— Легені, — прошепотів Жайворонок, — і рука…
— Ні, — поправив Зілов, — він питається, в якому бою ти поранений…
— Перемишль… А як там… хр-хр… гімназія… Вахмістр, Піль?
— Вольноопределяющийся! — втрутилася сестра і докірливо похитала до нас головою. — Ви не балакайте. Вам не можна. Ви собі слухайте… А ви йому розповідайте.
Ми не чули цього. Ми нічого не чули. І нічого не бачили. Жах пройняв нас. Ми дивилися туди, повз ліве Васьчине око, повз ліве вухо, туди, на ліве плече. Права Васьчина рука невпинно все посувалася вздовж бережка простирадла туди й назад, перебираючи кромку тонкими й сухими пальчиками. Туди й назад. А ліва… А де ж була ліва? Ковдра сповзла і оголила ліве Васьчине плече. Там руки не було. Замість неї на плечі було намотано марлю, вату й лігнін. Лівої руки не було зовсім…
Жайворонок заплющив очі і випростався. Ніг у маленького Жайворонка було дві, і під лазаретною ковдрою вони були дивно довгі й тонкі. На щоки Жайворонка впали фіолетові, синюваті, безконтурні тіні. Над верхньою губою, з кожного боку над куточками губ, росло в Жайворонка по п'ять чи десять волосинок. Стільки ж росло їх на підборідді і на кутах щелепів коло вух. Волосинки були м'які, рівні й безколірні. Васька Жайворонок ще ні разу в житті не голився — навіть жартома. Але лівої руки и Васьки Жайворонка вже не було.
Раптом із сусіднього ліжка зарипів якийсь чудний і чужий голос. Ми озирнулися туди. Скорчившись під простирадлом, весь забинтований, лежав там якийсь рудий і патланий чоловік. Очі його горіли, руда чуприна розсипалася по подушці, вуса були прим'яті бинтом. Він підморгував нам з-під пов'язки й кривлявся.
— Пусте, так його так! Поправиться, так його інакше! Мені он обидві, трам-тарарам, легені прострілено! Ще повоюємо з чортовими, мать-перемать, німцями!
— Поручик! — тихо, але суворо сказала сестра, миттю глянувши на наші червоні лиця з розгубленими очима, яким нікуди було подітися від сорому. — Вважайте, поручику, тут женщина. І діти…
Мила, мила, сердешна сестра!..
Але поручик вже її не слухав. Він заповнив своїм шорстким голосом цілу палату. Гидко лаючись, мішаючи прокльони з соромітностями, а інколи встромляючи між них і звичайні людські слова, він розповів нам про те, хто він такий, Де він народився, де вчився, що робив до війни, коли пішов воювати, де був поранений, коли видужає і як поїде на поправку додому, в якесь провінціальне місто на Дону, і як він там за час побивки вип'є всю горілку і позбавить невинності всіх дівчат від шістнадцяти до двадцяти двох років віком. Вся ця розповідь ледь-ледь умістилася в приділені нам для побачення десять хвилин. Сестра нагадала нам, що час минув і треба дати раненому спокій.
Жайворонок лежав так само випростаний, і в грудях його за кожним подихом схлипувало, немовби туди було встромлено дитячу свистульку. Ми підійшли до нього по одному і тихо потиснули йому його єдину, суху, почорнілу руку.
Жайворонок на мить розплющив очі й привітно кивнув до нас повіками. Рот його скривився, немовби у посмішку. Боже! Який дорослий був уже Васька Жайворонок! Які глибокі зморшки досвіду й життєвого знання залягли довкола його хлопчачого рота!..
— Ну, кабальєро, видужуйте швидше! — весело побажав Репетюк, червоніючи й полискуючи пенсне.
— Ага!.. — прошепотів Жайворонок. — Ще заграємо з Одесою… Наклепаємо карантинщикам…
Що ж, вірно! Васька Жайворонок ще заграє в футбол. Заграє і без руки. Для чого йому рука? Він хавбек, а не голкіпер. Принаймні не зробить генца…
Поспішаючи, штовхаючися й віддавлюючи один одному ноги, ми потовпилися до
