Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич

— Значить, — гукнув Піркес, — справді безглуздо боротися за віру, коли ти її не маєш?

— Коли розуміти її як символ… — почав був Макар, але він непевно розтяг мову і не вклався в свої три такти.

— Що значить символ? — гукнув Піркес. — Єрунда! Ненавиджу!

Над гарманом пливла вже хмара пороху. Ми працювали заповзято. Сонце стояло високо й пекло немилосердно.

Опівдні жінки сповістили, що час вже полуднувати й перепочити. Ми кинулися додолу на прохолодну землю. Наші сорочки, сорочки жінок були мокрі, як з річки, і облипали тіло, як хлющі. Ми полягали в тіні під плотом і взялися полуднувати. Казенний хліб та сало моментально зникало в наших зголоднілих пащах. За ними пішов борщ сестер Стецюр, вареники їхньої сусідки та коржі з маком і медом четвертої солдатки. Дві години по обіді нам належало спочити, а тоді три години праці, і шабаш.

Жінки гостинно й турботливо частували нас. Ми були робітники. Кожний з'їдений вареник — це добре змолочений сніп. Крім того, і самі по собі жінки були добрі й хороші. З них були, мабуть, прекрасні дружини і ще кращі матері. Вони були ще молоді — найстаршій не було й тридцяти років, але трудне, клопітне, запрацьоване й злиденне життя, а також сонце й вітер у полі вже засмалили шкіру їхніх лиць і бризнули зморшками попід очі. Очі у Вівді й Мотрі були чорні, в їхньої сусідки сині, а четвертої солдатки — карі.

— Їжте, мої хороші, — приговорювали вони. — Кушайте на здоровлячко!

— Призволяйте, абисьте здорові були! До роботи гарячі парубки!

— Там такі, мабуть, і до дівчат! Ми злегка почервоніли.

Нарешті обід скінчено, жінки прибрали посуд і пішли спочити по хатах. Ми простяглися під плотом.

У неділю ми щасливо пробралися до міста.

Для цього ми вирушили з села ще в суботу звечора, вночі наблизилися до околиць міста і вдосвіта, ще ген до зорі, відомими тільки нам переярками та перелісками, що безпосередньо примикали до садів і задвірків, прослизнули повз пікети георгіївських кавалерів, що саме вирушали до околишніх сіл ловити дезертирів.

Васька Жайворонок був у хірургічному стаціонарі військово-польового лазарету. Стаціонар розташований був у колишніх казармах стрілецького полку довкола муштрового плацу. Того самого плацу, де було й наше футбольне поле. Легеневий відділ стаціонару містився якраз у тій роті, де два роки тому ми так заповзято дерли надвоє старі солдатські головні убори. Ми тоді бавилися в війну, мріяли бойовищами і прагнули руйнації. Васька дико і захоплено вищав, коли з тріскотом роздиралися кашкети й брилі.

Назустріч нам вийшла чергова сестра-жалібниця. Вона була вся в білому, з червоним хрестом на грудях. З-під білої хустки на висках вибивалися два кучеряві й ніжні пасомка попелястого волосся. Обличчя її було зблідле й матове від безсонних ночей і пряної задухи хірургічних палат. Рум'янець цвів у неї не на щоках і не на скронях, а під очима й коло перенісся. То був рум'янець утоми й виснаження. Очі були ясні, блакитні і глибокі, але повиті серпанком відчуження й самотності. Дарма що сестра була зовсім молода — ну, двадцять — двадцять два роки — там, десь у самій глибині зіниць, жила в ній якась зневіра й гіркота. Сестра польового лазарету. Саме та руська женщина, про яку минулого року прочитав нам реферат Левко Репетюк.

— Жайворонок? — перепитала сестра. — Офіцер чи рядовий?

— Доброволець. Вольноопределяющийся.

Ми дивились на сестру — на її зблідле обличчя, на її хворобливий рум'янець, на її втомлені очі — з пошаною і захопленням. Вона була краща від нас. Ми були тільки гімназисти. Вона побувала на позиціях, можливо, під кулями. Вона ходила серед небезпеки і жаху. Вона жила для того, щоб тамувати болі, одвертати муки, відгонити від солдатів смерть…

На наші захоплені погляди сестра відповіла короткою й ласкавою посмішкою.

Жайворонок, дарма що був тільки доброволець і вольноопределяющийся, лежав в офіцерській палаті. Він був георгіївський кавалер, і для нього зроблено виняток. Сестра запропонувала поводитися тихо, багато з раненим не балакати, не втомлювати його, не хвилювати, не говорити йому нічого нежданого і за десять хвилин піти собі геть. Тихо, навшпиньках, пішли ми за нею по коридору. Її м'які капці на певстяних підошвах ледве шорхали по ковзкому асфальту долівки. В широкому коридорі, де раніше так затишно пахло солдатським борщем, печеним хлібом і махоркою, тепер били в ніс їдкі й дошкульні пахощі йодоформу, карболки й ефіру.

Перед третіми дверима сестра спинилась, озирнулась, тихо блимнула довжелезними віями, зробила виразні й промовисті очі, — щоб ще раз ми прочитали в них повторення всього, щойно нам сказаного, — і поклала палець на уста. Це були якраз двері до того цейхгауза, де ми дерли тоді шапки. Ми теж спинились, і дух нам перехопило. Зараз ми побачимо й привітаємо нашого героя, Ваську Жайворонка, правого хавбека. Нашого лишаястого втікача, що повернувся з тріумфом до рідного міста і на рідні місця. Як привітати його? Сказати привітальну промову? Лайнути якимсь патетичним нецензурним словом?.. Сестра відчинила двері, оступилася й пропустила нас уперед.

Жайворонок лежав на вузькому солдатському ліжку, ліворуч, під залізною грубою. З цієї груби ми — і Васька з нами — два роки тому плигали вниз і поринали в хвилі старих солдатських головних уборів. Повіки Жайворонка були стулені, але він не спав. Худа, тоненька права рука, випростана з-під ковдри, м'яла ріжок простирадла. Жайворонок був такий худий, змарнілий і жовтий, що відразу ми його