У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра - Марсель Пруст

не було таємницею, що пані Вердюрен збиткується з нього, іноді привселюдно, навіть із його нездужань, але зйаючи, чого варта людська приязнь і примирившися з цим, він усе-таки вважав Принципалку за свою найкращу приятельку. Але з рум’янця, яким шаріло обличчя академіка, пані Вердюрен зрозуміла, що він чув її слова, і дала зарік цього вечора примиля-тися до нього. Я не втримався і сказав їй, що вона могла б бути лагідніша з Саньєтом. «Хіба я з ним недобра? Він же нас обожнює, ви не уявляєте, що ми означаємо для нього. Мого чоловіка він іноді дратує своєю глупотою, і, треба визнати, він може вивести з рівноваги, але чому він не тільки не дає відсічі, а ще й низько стелеться? Це не щиро. Я такого не люблю. А проте завжди намагаюся втихомирити мужа, а то, якби він зарвався, Саньєт перестав би до нас учащати, а мені б цього не хотілося, він зовсім безгрішний, у нас він принаймні обідає. Зрештою, коли його це ображає, нехай більше сюди не потикається, я не стану попускати патьоки: якщо ти когось потребуєш, то спробуй не шитися в такі дурні». «Герцогство Омальське довго належало нашому родові, перш ніж перейшло до королів французьких, — доводив пан де ІІІарлюс маркізові де Камбремер у присутності заклопотаного Мореля, на якого й був розрахований увесь цей виклад. — З нами панькалися, як панькаються з усіма чужинецькими княжатами; я міг би вам навести сотні прикладів. Коли принцеса де Круа на похороні старшого брата короля хотіла вклякнути позад моєї прапрабабусі, та їй вичитала, що вона не має на це права, з допомогою чергового офіцера виставила її і звернулася зі скаргою до короля, а король велів принцесі де Круа поїхати до дукині Ґермантської й перепросити. Коли дук Бургундський прибув до нас в оточенні судових приставів, з піднятим берлом, ми домоглися від короля, щоб це берло опустили. Я розумію, що вихваляти свою рідню не гоже. Але ж усім відомо, що в грізну годину наші предки завше вели перед. Ми обрали собі бойове гасло, не таке, як у дуків Брабантських, а саме: «Вперед!» Отож, право скрізь вести перед, виборене за сторіччя нами в битвах, ми цілком законно здобули потім і при дворі. І признавалося воно за нами завжди — повірте на слово. На доказ приведу ще один випадок з принцесою Баденською. Коли вона забулася аж так, що мало не стала поперед тієї самої дукині Ґермантської, яку я оце згадав, і, користаючи з хвилинної нерішучости, якій, може, улягла моя кревна (хоча з якої речі їй улягати нерішучости?), зібралася першою увійти до короля, король голосно покликнув: «Заходьте, заходьте, кузино! Дукиня Баденська добре знає, як їй слід поводитися з вами». А посідала вона такий самий ранг, як і дукиня Ґермантська, та й сама мала доволі блакитну кров: по матері доводилася сестреницею королеві польській, королеві угорській, курфюрстові Пфальцькому, принцові Савойському-Кариньянському та принцові Ганноверському, а згодом королю англійському». — «Maecenas atavis édité regibus!»[28] — сказав Брішо, звертаючись до пана де Шарлюса, — той відповів легким нахилом голови на цю люб’язність. «Про що це ви мову мовите?» — спитала пані Вердюрен у Брішо, бажаючи затерти свій недавній вибрик. «Я, хай простить мене Господь, навів цитату про одного денді, належного до вершків аристократії (пані Вердюрен насупилася) за часів Августа (пані Вердюрен заспокоїло те, що йдеться про вершки давезні, і личко її роз’яснилося), про приятеля Вергілія й Горація, які кадили йому фіміам і запевняли, що він не просто собі вельможа, що він царського коліна, — ко-

ротше, я говорив про Мецената, книгоїда, який був другом Го-рація, Вергілія, Августа. Я переконаний, що барон де Шарлюс має про цього Мецената цілковите уявлення». Пан де Шарлюс зорив на пані Вердюрен заворожливим поглядом, бо чув, як вона умовлялася з Морелем про зустріч позавтрьому, і боявся, що його не запросять. «Гадаю, — сказав він, — Меценат — це ніби Вердюрен старожитности». Пані Вердюрен не здолала зігнати з обличчя задоволену усмішку. Вона підступила до Мореля. «А він милий, цей друг ваших батьків, — вирекла вона. — Видно, що освічений, добре вихований. Саме враз для нашого «ядерця». А де він мешкає у Парижі?» Морель промовчав і висловив бажання зіграти в карти. Пані Вердюрен зажадала, щоб він спершу пограв на скрипку. На подив усіх, пан де Шарлюс, який ніколи не хвалився своїми великими талантами, з незвичайною чистотою фразування проакомпанував останню частину (бентежну, бучну, шуманівську, а все ж іще дофранківську) сонати для фортепіано і скрипки Форе. Я відчув, що барон міг би прищепити Морелеві, чуйному звуковику й небуденному віртуозові, те, чого йому бракувало: культуру та стиль. А водночас я дивом дивувався, як може уживатися в людині фізична нецнота і духовий дар. Пан де Шарлюс мало чим відрізнявся від свого брата, дука Германського. Зараз він навіть (а це з ним рідко бувало) заговорив так само неправильно, як дук. Коли на його докір (мабуть, з метою спонукати мене якнайкраще відгукнутися при пані Вердюрен про Мореля), що я ніколи до нього не заходжу, я відповів, що боюся настирятися, він заперечив: «Але скоро я вас кличу, виходить, ' ремствувати я мав би себе самого». Так міг би загнути дук Ґермантський. Зрештою, пан де Шарлюс був усього лишень Ґер-мантом. Але природа зірвала з завіс його нервову систему, і от, на відміну від свого брата-дука, він замість жінки волів Верґілієво-го підпаска або Платонового учня і завдяки прикметам, не властивим дукові Ґермантському і часто пов’язаним з цим збоченням, вийшов на чудового піаніста, на мапяра-аматора, не позбавленого смаку, на цікавого розмовника. Хто міг би помітити, що те шибке, буряне, знадливе, що було в виконанні пана де Шарлю-са шуманівського уривка з сонати Форе, чаїлося, боюся сказати, мало корінь у чисто тілесних властивостях, у викрутах нервової системи пана де Шарлюса? Згодом ми розтлумачимо, що ми вкладаємо в поняття «викрути нервової системи», як і те, яким робом греки за Сократа чи римлянини за Августа могли бути тим, чим вони були, залишаючись чоловіками цілком нормальними, а не жінкуватими, яких ми бачимо нині. З цієї самої при-

чини, під впливом щиро артистичних уподобань, які не дочекалися